Довженко А.П.: cуспільна та філософська діяльність
Олександр Петрович Довженко – всесвітньо відома людина. Він – режисер-новатор, який відкрив нові шляхи в світовому кіномистецтві. Він сценарист, який створив новий літературний жанр – кіноповість; він – письменник, оригінальний, самобутній майстер слова. Крім того, він ху-дожник, а також державний та громадський діяч.

1 Життя та шляхи творчості Олександра Довженка 6
2 Суспільна діяльність та філософськи думки О.П. Довженка 10
2.1 Публіцистика О.П. Довженка 10
2.2. Форми виразу Довженком свого світогляду 11
2.3 Філософськи думки О.П. Довженка 14
Загальні висновки 19
Використана література 21
Огляд та аналіз літератури 22

Олександр Довженко увійшов в історію української і світової худож-ньої думки як самобутній поет екрана і слова. Поєднавши у собі талант режисера і письменника, своєю феноменальною творчістю він збагатив і зблизив ці два види мистецтва – словесного і візуального, відкрив нові, досі не знані, можливості в пізнанні і відображенні динаміки нашого жит-тя.
За своє творче життя О. Довженко поставив 14 ігрових і документа-льних фільмів, написав 15 літературних сценаріїв і кіноповістей, дві п’єси, автобіографічну повість, понад 20 оповідань і новел, ряд публіцистичних статей і теоретичних праць, присвячених питанням кіномистецтва.
О.Довженко прагнув, щоб український кінематограф став світовим. Про нього Чарлі Чаплін сказав: “Слов’янство поки що дало світові кінема-тографії одного митця – мислителя і поета”.
О.П. Довженко був великим письменником і громадським діячем. Його не можна відділити від людей, природи і подій, які оточували його і центром яких, хотів він того чи ні, він ставав. Не можна говорити про нього лише як про режисера, бо вся його режисерська кінематографічна діяльність — це поєднання і сукупність багатьох талантів, якими обдару-вала його природа. Говорити про нього як про режисера, на згадавши про Довженка — сценариста, живописця, графіка, вченого і філософа, немож-ливо. Він був зразком сучасної цивілізованої людини. Цілковитою її гар-монією.



1 Життя та шляхи творчості Олександра Довженка


Народився митець 29 серпня (11 вересня) 1894р. на околиці повітово-го містечка Сосниця на Чернігівщині, що звалося В’юнище, у бідній се-лянсько-козацькій родині. Рід Довженків був давній і славився довгожите-лями – прабаба письменника прожила понад сто років, а дід помер столі-тнім. Батько, Петро, і мати, Дарина, були неписьменні, але дуже хотіли, щоб усі діти вчилися. В сім’ї Довженків було п’ятнадцятеро дітей, але за-лишилися тільки Олександр і сестра Поліна.
Довженко так писав у своїй автобіографії: “Коли я зараз пригадую своє дитинство і свою хату, в моїй уяві – плач похорон. Вони проходять по всіх моїх сценаріях, по всіх картинах.
У всіх моїх фільмах є розлука. Герої прощаються, поспішаючи ку-дись далеко вперед, в інше життя – невідоме, але принадне, краще. Вони прощаються поквапливо і недбало, і відірвавшись, не оглядаються, щоб не розірвалося серце, а плачуть оті, що залишаються. Це – моя мати. Наро-джена для пісень, вона проплакала все життя, проводжаючи назавжди. Так питання життя та смерті вражали, очевидно мою дитячу уяву, що й зали-шилися в мені на все життя, пронизуючи в найрізноманітніших виявах мою творчість.
Так у численному ряді жіночих образів образ матері заступив собою усі інші. Дід у фільмі “Земля” – це мій покійний дід Семен Тарасович.
Друге, що в моєму дитинстві було вирішальним для характеру моєї творчості, це любов до природи, правильне відчуття краси природи. Я завжди думав і думаю , що без гарячої любові до природи людина не мо-же бути митцем”.
Вчився він у Сосницькій початковій школі, а потім у вищій початковій школі. Батькові дуже хотілося, щоб син учився і вийшов в люди. 1911р. він їде із ним до Глухова, де юнак вступає до учительського інституту. По за-кінченні інституту (1914 рік) його призначають у Житомир учителем ви-щої початкової школи.
В 1917 році ”вільнослухач” одразу трьох київських вузів (університе-ту, комерційного інституту й Академії мистецтв) Довженко добровільно вступив до Дієвої армії УНР. У 1919 його врятували від концтабору ”екс петлюрівці” — українські есери-боротьбисти, перейменовані в Українсь-ку компартію, до чиїх лав він вступив у 1920 році.
Завдяки їм у Довженка розпочався новий і надзвичайно напружений період. Спочатку він працює у Варшаві на посаді керуючого справами по-сольства, а потім у Берліні — секретарем генерального консульства УРСР у Німеччині. І в цих умовах він віддається живопису, вступає до приватно-го училища професора Еккеля. В 1922 році Наркомат освіти УРСР при-значає йому персональну стипендію для навчання в художньому училищі з тим, щоб потім вступити до Академії мистецтва у Берліні або Парижі. У ці роки Довженко багато працює як карикатурист, а з 1928 року — на Оде-ській кінофабриці. Знявши на ній кілька коротких стрічок, в цьому же році він перебрався на Київську студію художніх фільмів, яку згодом назвуть його іменем.
У подальшій творчій долі Довженка відобразилися трагічні події, які переживала Україна у складі Радянського Союзу. Великий режисер жив і творив у часи, коли за наказами Сталіна мордували найвидатніших діячів культури. Майстер спочатку був змушений поїхати на Далекий Схід, аби зняти на замовлення ”оборонну” стрічку ” Аероград” (1935), а згодом отримав вказівку Політбюро зробити фільм про ”українського Чапаєва” — Щорса.
Жодна із стрічок Довженка не оминула критики. Намагаючись, як і представники ”розстріляного українського відродження” , спрямувати жорстоку радянську дійсність у благородніше русло, він весь час балан-сував по лезу. Сценарій фільму ”Звенигора” був перероблений Довженком лише після того, як його співавторів-сценаристів Юрка Тютюнника (гене-рала УНР) і Майка Йогансена розстріляли за український націоналізм. То-му наступний фільм ”Арсенал” йому довелося творити уже за ”револю-ційними” канонами. Після гострої критики української інтелігенції, він спробував більше не передавати меду ”комуністичній куті” , — про що й свідчить наступний фільм ”Земля” . Проте стрічку, яку на Всесвітній ви-ставці у Брюсселі 1958 року визнали однією з 12 кращих в історії кіно, у СРСР заборонили за те, що на екрані “селяни не тремтіли перед колекти-візаторами”. І навіть за наполовину “порізаний” фільм ”Іван” Довженка прозвали ”політичним обивателем” .
Напередодні війни Довженко здійснює свою давню мрію – за одно-йменною повістю М.Гоголя створює сценарій “Тарас Бульба”. Зйомки стрічки розпочалися за кілька днів до війни і так ніколи і не була заверше-ні.
Під безпосереднім враженням баченого і пережитого на фронті Дов-женко приступає до роботи над кіноповістю ”Україна в огні”. Привіз го-тову кіноповість до Москви. Але ніхто не сприйняв його мужньої і безс-трашної художньої правди. У 1944 році на засіданні Політбюро у промові ”Про антиленінські помилки і національні перекручення в кіноповісті До-вженка ”Україна в огні” Сталін закидав митцю: ”Чому ви пишете ”Хай живе Радянська Україна! Хай живе Радянський Союз!”. Чому Україна на першому місці?”. ”Ваша згадка про відступ з України. Заявляю: я не від-ступав. Якби ви не були художником, я з вами повівся б інакше” .
Довженка не розстріляли скоріш за все тому, що той викликав у Ста-ліна повагу. Адже лише він насмілився у кіноповісті запитати в диктатора: ”Чому не говориш народові правди? Адже ти обіцяв війну малою кров'ю і на чужій території...” , за що згодом поплатився; заборонено друкувати, знімати фільми і повертатися в Україну.
На схилі літ Олександр Довженко щиросердно і з сумом скаже: “Я був задуманий на більше...”
Помер Олександр Довженко 26 листопада 1956 року.


2 Суспільна діяльність та філософськи думки О.П. Довженка

2.1 Публіцистика О.П. Довженка


Публіцистичний талан митця — ще одна грань його яскравого талан-ту, який випливаю з його суспільної спрямованості. ”Він не любив повча-ти читача чи глядача, — пише Ю. Барабаш, — позбавляти його можливо-сті самому думати над картинами, самому давати їм оцінку, але ж він ра-зом з тим не може і не хоче залишатися збоку, він не боїться прямо, з по-літичною пристрастю висловлювати своє ставлення до героїв та їх вчин-ків” [2, 59].
Органічною особливістю творчості Довженка дослідники слушно вважають публіцистику і публіцистичність. Публіцистичність Довженко-вого мислення виявилася спочатку в жанрі політичної і соціальної кари-катури, а згодом — у художніх кінофільмах і прозових творах, у числен-них статтях, виступах по радіо, в документально-публіцистичних кінофі-льмах, особливої сили й значущості набувши в грізні роки Великої Вітчи-зняної війни.
Так, статті Довженка ”Шевченкові діти”, ”Душа народна неподолан-на!” і ”Українська пісня” та інші, присвячені пам’яті Шевченка таЛисенка, написані в тяжкі воєнні роки, мають тривку філософську основу — ”ідею невмирущості народу, що має таких синів, таких борців, такі скарби, як українська пісня” [1, 88]. Схильність Довженка до точних, навіть афорис-тичних визначень, зрештою, робить ці статті творами, що живуть в історії народній. Вони, будучи цілком актуальними в час написання й опубліку-вання, зберігають свою цінність і в наступні десятиріччя не тільки як свід-чення доби, а й як важливі твори вітчизняної філософсько-громадської думки. ”Формуючи громадську думку і подаючи своїм словом певну соці-ально-політичну допомогу тим, до кого він звертається, публіцист вдаєть-ся до своєрідного поєднання логічно-абстрактного та конкретно-образного мисленні, впливаючи як на розум, так і на почуття” [6, 19].
У статтях написаних у воєнний час, Довженко розкрив своє уміння переконувати в доконечності майбутньої перемоги, змусити кожного за-думатися над своїм громадянським патріотичним обов’язком, уміння за-палити на подвиг, вселити спопеляючу ненависть до ворога — загарбни-ка, насильника, людиноненависника. Довженко з правом народного три-буна може давати поради, як поводитися ц тій чи інший складній ситуації, він може терпляче розповідати, як і кого закатували гітлерівці, яким ро-бом, досягаючи всім арсеналом публіцистичних засобів виняткового впливу на свого читача чи слухача. Факти і тільки факти, правда, тільки числі золото правди, а з нього — ясно накреслена перспектива всенарод-ного буття. Така творча засада публіцистики Довженка.

2.2. Форми виразу Довженком свого світогляду


Виходячи з того, що насамперед Олександр Довженко був художни-ком, а саме режисером, його він часто виражав свої філософськи та світо-глядні думки через мистецьки засоби кінематографу, через художні знахі-дки. Він міг однім епізодом розкрити широку та несподівану думку. Так , наприклад, у фільмі “Земля”, який став першим твором в українській кі-нематографії про колективізацію і останнім фільмом “німого періоду” у творчості Олександра Довженка, образи виростали з реального життєвого матеріалу, сповненого конфліктів, суперечностей. Митець знову повернув-ся до фольклорних джерел, гоголівських традицій. Особливого значення в такій художній структурі фільму автор надавав смерті і похорону Василя. На одному з обговорень він сказав, що хотів показати загибель героя так, щоб людям хотілося жити. Саме це — любов до життя, у всіх її проявах — і радісних, і трагічних — і було однією з найголовніших рис Довженко-вого світогляду.
Мало хто тоді змог зрозуміти великого митця. Соціальна гострота, драматизм конфлікту, незвичність біографій і характерів, новизна екранної умовності, несподівана поведінка і вчинки героїв багатьох тоді здивували і насторожили. Критика дорікала й за те, що автор неправильно показав куркуля, що у фільмі відсутні “класові характеристики”. Справді, Довжен-ко не карає Хому. На першому обговоренні фільму в Харкові він так відпо-вів своїм опонентам: ”Найтяжча кара – змусити людину вбити саму себе”. Приречений “куркуленко” Хома не знаходить місця ні серед людей, ні се-ред природи, і тоді в божевіллі, “як хробак”, головою ніби “угвинчується” в землю. Кожний фільм Довженка нікого не залишав байдужим. Спалахну-ла дискусія і навколо “Землі”. Автор радів з того, що широкі кола глядачів фільм сприйняли захоплено. Після переглядів “Землі” в селах нерідко від-бувалися збори, мітинги, приймалися резолюції, в яких відзначалась акту-альність і життєва правдивість фільму. Великий резонанс мав фільм і за кордоном. Близько п’ятдесяти рецензій з’явилося тільки у берлінській пресі.
Довженко вважав, що в пошуках нових художніх форм, засобів роз-криття людської краси автор має право на експеримент; він був перекона-ний, що “чим ясніша думка, тим ясніша форма”. Нові умовні форми від-кривають і нові можливості не тільки в пізнанні навколишнього світу, а й в розкритті світу самого художника. У “Землі” Довженко відкрив нові мож-ливості творення характеру, художні деталі як елемента екранної драмату-ргії. Сільський юнак Василь виростає в образ фольклорного героя; дід Семен у чистій сорочці помирає серед цвітіння і дозрілих плодів як хлібо-роб і мислителя; яблунева гілка ніжно торкається молодого усміхненого обличчя Василя в труні; яблуко, омите дощем, про яке французький вче-ний Марсель Мартен сказав: “Той, хто не бачив яблуко крупним планом у Довженковій “Землі”, той взагалі ніколи не бачив яблуко”; щедрий дощ, який поливає в кінці фільму запліднену землю, обважнілі від плодів гілки у садах; з екрана не чутно ні звуку падаючих яблук у саду, ні людських го-лосів, ні дівочих пісень, ні пострілу серед літньої ночі, але екранно-зорові образи, візуальні деталі створюють ілюзію реальної звукової поліфонії. Розповідають, що Чарлі Чаплін, перш ніж приступати до створення ново-го фільму, переглядав одну з частин “Землі”. Коли вже німе кіно стало зву-ковим, кольоровим, широкоформатним, в 1958 р. німий фільм “Земля” в числі 12 був визнаний кращим фільмом всіх часів і народів .
Багато важких думок та почуттів містила в літературна тіорчістья До-вженка. Так, його повість-роздум ”Україні в огні” була наповнена думками про причини величезних та трагічних невдач в перши місяці війни. Саме в неї він посмів задати це питання, хоч і опосередковано, але самому Вож-дю.
Герой повісті Лаврін Запорожець забирає з кімнати усі документи, аби не залишилися ворогові, зупиняє свій погляд на портреті Сталіна, який висів на стені кабінету. Знявши його, аби не потоптали його потім фашисти, Лаврін починає з ним розмовляти. ”Чому мовчиш? — запитує Лаврін. — Чому не говориш народові правди? Адже ти обіцяв війну ма-лою кров’ю і на чужій території, а фашисти дійшли і до земель Полтавщи-ни”. В такому смислі іде вся невеличка сценка, доки Лаврін не ховає порт-рет, щоб вивести його з іншими паперами.
Треба було мати багато громадської мужності, щоб в ті страхітні роки задавати таке питання. Це ще раз говорить про величезність души велико-го українського митця.

2.3 Філософськи думки О.П. Довженка


В післявоєнні роки, коли для художника настали неймовірно трагічні часи, Довженко продовжує працювати – він багато пише. Закінчуються сценарії, пишуться п‘єси, повість “Зачарована Десна”. Поряд з цим – розмова наодинці з самим собою – вражаючи силою думки і пристрасті, глибиною оцінок і суджень “Щоденники”.
Що вражає нас у літературній спадщині митця, чим приваблює і хви-лює написане ним нинішні покоління? Глибина філософського осмислен-ня життя, широта думки, її сміливість і чесність. Особливе місце в твор-чих роздумах О.П. Довженка посідають його міркування про красу, про місце трагедії і страждань у вітчизняному мистецтві, яке ждановські пря-молінійні догмати повністю заперечували, намагаючись перетворити все мистецтво в суцільне оптимістичне захоплення, оголошуючи трагізм і страждання несумісними з “ідеалами” нового суспільства. Мистецтво, в якому немає краси, – погане мистецтво, а художній твір, який не викли-кає багатств людських почуттів, — мертвий, як мертва планета без атмос-фери, — таке основне кредо режисера у його вимогах до кінотворів. “Не-охайність, поганий костюм, смакування убогості, побоювання вродливо-го обличчя перетворилося за інерцією у напівсвідому апологію убогості і бруду, — з болем писав Довженко. — Але у житті це не так. А якщо іноді так, то на екрані це не треба культувати, а в міру виправляти, щоб подава-ти глядачеві хороший приклад, а не утверджувати недоліки і не узаконю-вати побоювання красивого” [5].
Багатство ідей та вірних концепцій ніколи не можуть замінити, а тим більше компенсувати широти художньої палітри, глибини почуттів. Ми-тець звертає увагу на те, що чимало письменників і художників, керованих хибними мотивами, вилучили з творчої палітри страждання, трагедію. Він зауважував, що вони така ж достовірність буття, як щастя і радість, що безглуздо підмінювати горе переживань людини абстрактно придуманим чиновниками “подоланням труднощів”.
Торкаючись цієї проблеми, Довженко дає її глибоке осмислення: “Страждання, трагедії будуть завжди з нами, доки житиме людина на зе-млі, доки вона буде радіти, кохати, творити. Зникнуть тільки соціальні причини страждань”. А далі додає: “Я не закликаю нікого творити плак-сиві песимістичні сюжети… я люблю народ і розумію, що особисте життя моє має сенс остільки, оскільки воно спрямовано на служіння народові. Я вірю в перемогу братерства народів, вірю в торжество комунізму, та коли при першому польоті на Марс мій улюблений брат чи син загине десь у світовому просторі, я нікому не скажу, що переборюю труднощі його втрати, а скажу, що я страждаю” [9, 26]. Потрібно повною палітрою писа-ти людей — такий висновок робить художник, ставлячи питання про розширення і збагачення художніх форм засобів зображення в сучасному мистецтві.
Найсильніші страждання художника стають поштовхом і його твор-чості тільки тоді, коли його не зраджує уява. Одначе найменше випадання уяви з-під контролю світогляду неминуче призводить до перекручення су-ті нерозривно зв’язних між собою явищ (загибель окремого села і без-смертя цілого народу). Уявлення художника повинні підкорятися загаль-нолюдським законам складного й суперечливого процесу пізнання — від окремого до загально, від явища до суті. На цьому шляху різноманітні явища природи та життя відображаються в думці людини в суперечливо-му процесі вічного руху.
Досить тільки одірвати одну якусь рисочку дійсності і перетворити її в будь-який абсолют, як уже вся дійсність постане як у кривому дзеркалі, і людина неминуче потрапляє в болото суб'єктивізму, а значить, однобічно-сті. На художника завжди чигає така небезпека. Уникнути її можна тільки на шляху органічного поєднання своїх суб’єктивних переживань, свого глибокого відчуття з дійсністю, як би вона не приголомшувала, беручи її в змінах та розвитку.
Декларування Довженком постулату про те, що митець покликаний народом показувати світові насамперед велич і красу життя, є основопо-ложним в його творчості. Однак творчий метод художника мусить обов’язково включати в себе показ життя не тільки у всіх його супереч-ностях, але й діалектично, з перспективою розв’язувати важливіше питан-ня про головну, провідну суперечність життя — його стверджуючу, все-перемагаючу силу і красу.
Виняткову увагу приділяє режисер світоглядної позиції митця, його знань, культури. В одному з щоденникових записів виділено східну муд-рість про двох людей, які йдуть дорогою і дивляться на калюжу. Один бачить лише калюжу, а другий — зорі неба, які відбиваються в ній. Кож-ному своє, — зауважує Довженко. Митець обирав для себе найважчий шлях в осягненні істин. Не обминаючи життєвих вад, він глибоко усвідо-млював, що найкращий спосіб їх виправлення — настійний показ позити-вного прикладу, на якому б люди навчились і який би наслідували. Від-стоюючи важливість “широкоформатного” мислення для митця, режисер визначає і головне його завдання, яке полягає в тому, щоб “піднести чис-тий образ героя сьогоднішнього дня, а не волочити його по землі, по ви-боїнах і рівчаках натуралістки з усіма безглуздо-фотографічними подро-бицями”. Художник вірив у велику силу кіно навчати людей, як треба по-рядно жити.
Всі компоненти кожного твору Довженка перебувають у діалектичної єдності, одночасно є глибоко національні і інтернаціональні.
Засуджуючи утилітарний підхід до мистецтва, Довженко вважав, що в мистецтві найголовніше це оте добре натхнення, що його викликає худож-ній твір у людині творця.
Варто визначити, що митець був винятково вразливий. Вразливий тому, що художній талант неможливий без гостроти почуттів, без особли-во виняткової емоційності, реакції на життєві події. Його емоційна і по-чуттєва гострота зумовлювалися мірою виняткової обдарованості і геніа-льності. Звідси біль за понівечену долю народу, ненависть до пристосу-ванців і дурнів, безкомпромісне їх викриття. Звідси і велика трагедія вели-кого художника, який би міг зробити значно більше, дати народові ще не один видатний твір. “Усе своє життя я мріяв зробити щось велике і не-звичайно потрібне і радісне для людей. І не зробив … кращі роки і кращі сили пішли … н відчай і безвихідь, на боротьбу з дрібнотою, справжніми ворога ми українського народу і його паразитами” (запис у серпні 1942 року). Тут же митець визнає, що страждання, яких йому завдано (йдеться про “Україну в огні”) поранили душу і руйнують неймовірно. “Трагедія мого життя полягає в тому, що я виріс із своєї кінематографії. Значна громадська боротьба, де я дійсно міг би жити и творити народові добро, мені не судилася. Її роблять навколо мене довгі роки люди слабкі і немічні духом. Я позбавлений радості і гордості творчості на користь державного горіння, в атмосфері авангарду державного штату. Мене туди не допуще-но” [9, 26].
Художник добре розумів, що виховання патріотизму без знання істо-рії — безглуздя, що любити по-справжньому свій народ і рідну землю без знання історії неможливо.
Сам митець гірко переживав свою вимушену відірваність від України. Про це немало свідчень-записів у щоденнику. Особливо боляче було мит-цеві в дні, коли близькі і вірні московські друзі П. Капиця, В. Шкловський, В. Строєва вітали його з черговою датою народження. Боляче тому, що не було вітань з рідної землі, і тоді вихоплювались і глибин ображеного серця слова: “Невже любов моя до України всіма забута… Я не належу до еліти і не “прикріпленій” до неї. Я належу людству як художник і йому служу”.


Загальні висновки


Про творчість Олександра Довженка можна сказати словами Івана Франка:
Вона вся пристрасть і бажання
І вся вогонь, і вся тривога,
Вся боротьба і вся дорога,
Шукання, досвід і погоні,
До мет, що мчать на небосклоні.
Довженко справив великий вплив на розвиток світового мистецтва кіно. Його шукання й відкриття діставали розвиток у різних напрямках кі-номистецтва, лягали в теоретичне підґрунтя різних кіношкіл і кіноперіодів. Італійські кінокритики вважають, що поштовхом до виникнення поетики неореалізму стали Довженкові відкриття, зроблені ще в епоху “Землі” – в час німого кіно.
Що вражає нас у літературній спадщині митця, чим приваблює і хви-лює написане ним нинішні покоління? Глибина філософського осмислен-ня життя, широта думки, її сміливість і чесність. Особливе місце в твор-чих роздумах О.П. Довженка посідають його міркування про велич та красу життя. Довженко був упевнений в тім, що митець покликаний наро-дом показувати світові насамперед це. Любов до життя, у всіх її проявах — і радісних, і трагічних — і було однією з найголовніших рис Довженко-вого світогляду.
Але він не був прихильником однобічного погляду на життя. Він вважав, що багатство ідей та вірних концепцій ніколи не можуть замінити, а тим більше компенсувати широти художньої палітри, глибини почуттів. Він зауважував, що творча палітра страждання, трагедії — така ж достові-рність буття, як щастя і радість.
Французький кінодіяч Анрі Ланглуа так сказав про Довженко: ”Тепер, коли відбувається нова революція у світовому кіно, фільми Довженка, йо-го мова, його відкриття, які наперед визначили багато чого з того, що ви-находиться сьогодні, виступають на передньому краї сучасного мистецт-ва, як знахідки середньовічних архітекторів, які проступили крізь пил і кі-птяву століть на Нотр-Дам де-Парі”.


Використана література


1. Бабишкін О. Олександр Довженко – публіцист. К., ”Радянський письменник”, 1989.
2. Барабаш Ю. Довженко. М., 1968
3. Барабаш Ю. Чисте золото правди. К., ”Радянський письменник”, 1962.
4. Довженко О. Щоденник. К., ”Радянський письменник”, 1976.
5. Довженко О.П. Щоденник // Культура України, № 3—4, 1989, С. 25—43.
6. Здоровега В. Погуки істини, утвердження переконань. Львів, 1975.
7. Коба О. Олександр Довженко К., ”Радянський письменник”, 1979.
8. Коваленко М., Мішурін О. Син зачарованої Десни. Спогади і статті. К., ”Радянський письменник”, 1984.
9. Кудін В.О. Філософська поетіка О.П. Довженка. Трибуна лектора, № 9, 1998. С. 19—27



Огляд та аналіз літератури

Постать Довженка цікава нам тому, що він був людиною, творчість якої йшла з самих глибин української народної души і тому що він сумів показати українську душу світові. Тому передусім ми зациклилися тим, що Довженка писав сам про себе, тобто його Щоденниками. Вони — справжня невичерпна криниця духовності, думок про природу та призна-чення культури та творчості в життя народові, болі за жалоби за свій на-род. Чимало сучасників та шанувальників багатостороннього таланту Олександра Довженка залишили нам свої спогади про зустрічі та бесіди з ним. Це, насамперед оповідання М Коваленка та О. Мішуріна ”Син зача-рованої Десни. Спогади і статті”, в яких Довженко стає перед нами як проста людина і водночас як яскрава особистість. Ця книга сповнена від-чуттям тонкого ліризму та справжньої духовної сили великого сина укра-їнського народу. О. Бабишкін в книзі ”Довженко – публіцист” розкриває перед нами маловідому сторону творчості Довженка — його публіцисти-ку в різні періоди життя, особливо торкаючись гнівного слова Довженка в роки війни та страждань всього радянського і насамперед українського народу від фашистських катів. Оповідання Ю. Барабаша ”Довенко” та ” Чисте золото правди” також повні різнобічного матеріалу про його твор-чість. Червоною ниттю через них проходять думки про філософські роз-думи великого українського режисера, які стосувалися більшою мірою української національної долі та ролі митця в народному житті. Стаття В. Кудіна ”Філософська поетіка О.П. Довженка” також торкається цієї сторо-ни його творчості, виводячи філософські думки Довженка більш з його кінематографічних робіт. Багато нового про суспільну діяльність Довже-нка ми знайшли в книзі О. Коби ”Олександр Довженко”. Роботу В. Здо-ровеги ”Погуки істини, утвердження переконань” ми також використову-вали для того, щоб більше знайти про думки Довженка та найсерйозніші питання в його суспільної діяльності.
Можна визначити, що всі ці роботи сповнені повагою та любов’ю до великого сина Українського народу — Олександра Петровича Довженка.