Ярослав Павуляк. Творчість (реферат)
Ярослав Павуляк пише мало і друкується начебто неохоче, і з кожним роком ця тенденція наростає. Його перша збірка “Блудний лебідь” вийшла друком 1993 року, коли поетові виповнилося сорок п’ять.

“Могили на конях” – друга збірка поета. Можна припустити, що вона підсумовує поетове півстоліття, хоча добра половина віршів написана в 60-70-ті роки і автор охоче виставляє це на щит. Та суть зрештою не в тому. Досить прочитати будь-яку з 53-х ліричних мініатюр, аби вічути, що це справжня поезія, а Я.Павуляк має в серці те, що не вмирає. Поетів такого рівня в Україні одиниці, їх можна перелічити, що називається, на пальцях рук.
Тії кола любаві та білі,
Бо роздягнута мною вода.
Ти глибоко до ранку на зіллі.
Ти до ранку моя борозда.
Твого тіла – твої пастелі.
З мого тіла – мій клен вироста.
Наші ноги і руки на стелі,
А між ними палають уста.
Таємнича і неоднозначна метафора – могили на конях. Її хочеться трактувати по-різному і це чудесно, бо де однозначність і одноплощинність, там поезії шукати дарма. Я собі її розкодовую передусім так: справжні чоловіки завжди помирали нальоту, верхи на конях, отже – там їх могили. Такі могили навіюють не сум, а захват, збуджують не ностальгію, а жагу боротьби. Отже – й пісню.
Так живу, щоб колись навесні
Заспівали могили на конях.
Загалом образ коней у поета виростає до символу чи точніше – архетипу і повторюється в найнесподіваніших варіаціях (“моя душа, мов квітка на коні…”), а найкращі у збірці, здається, ті вірші, що написані у ритмі кінських копит.
У Ярослава Павуляка завжди свіжі й несподівані тропи, чудесні мистецькі образи, дивовижні словесні знахідки…. Їх приємно перелічувати чи просто повторювати вслух. Від того вони не втрачають свого природного блиску, а, здається, світяться ще яскравіше і вабливіше: “за моєю спиною тісно моїм рукам. За моєю корою світ догори ногами…”, “голота вишневих ягід у бутлях відлитих з неба”, “і тримає човном рідну воду на дні”, “нетлінний тато вистругав дорогу”, “обіймаю її – притуляє устами мене”…
Танцює зі мною,
Мов та молодиця,
Подвір’я одягнуте
В білу криницю.
Поет любить експерементувати зі словом, звільняти музику з його зачаєних глибин, і може саме тому в нього зустрічаються ось такі алітеративні строфи:
Село сувоєм сну сповите,
Спокою статуї стоять,
Старому стовбурові стиха
Суглоби сухо скриготять.
Садок сумирно спочиває,
Спроквола стихли солов’ї,
Сади спроваджують сутріти
Слова стриножені свої.
Скажете – штукарство. Так! Але якого рівня штукартво. Це гра справжнього майстра, що знає ціну слова, чує його дихання, бачить колір і відчуває пульс. Коли сіра бездарність грається словом, то калічить і умертвляє його, коли ж словом грається людина з іскрою Божою, воно спалахує новими гранями, усміхається нам, відкриваючи щось завжди несподіване і нове. Ніби приймає закони гри. Це таємниця, яку розгадати неможливо. Тим можна тільки подивовуватися і захоплюватися.
Автор зізнається також, що його поезія багата “фольклорним наверстуванням”. Це правда. Але до народного мелосу він підходить як скульптор до глини, ніколи не дозволяючи собі прямолінійної імітації, що нині стало справжнім лихом української поезії. І спробуйте визначити де міра фольклорних елементів і як вони співвідносяться з авторським началом ось хоча б у такому вірші:
Та монашка
Що під калиною
Трошки з яблуком у руці,
Подобається мені
На лиці.
Носить щодня з собою
Сон Христа під водою.
Живе собі,
Ніби без мови,
Чорною ниткою сяє
Очима себе досягає.
Віє чутка, що їй незвідома
Впала колиска додому.
Хоча в той же час, хто може заперечити, що такі твори виростають не на грунті народної пісні.
Ярослав Павуляк не цурається також виражено соцільних творів, хоча ніколи в них не скочується до банальних трафаретів і не римує “Москва – боротьба”. Тут також варто згадати й таке. У 1971 році “Український вісник”, що виходив у Парижі, надрукував таку замітку: “ЧЕРНІВЦІ. Викинено з університету студента другого курсу філологічного факультету Ярослава Павуляка.
Я.Павуляк десь дістав щоденник Василя Симоненка і читав його студентам у гуртожитку.11 січня в університеті був офіційний вечір В.Симоненка. Виступаючи з доповіддю, викладача університету Добрянський обурювався, що за кордоном тенденційно підібрали уривки із Симоненкового щоденника і використовують їх для пропаганди. Слова попросив Я.Павуляк. він сказав, що найкращий спосіб позбавити буржуазну пропаганду хліба – видати “Щоденник” Симоненка у нас без будь-яких скорочень. Я Павуляк заявив при цьому, що читав цей “Щоденник” і розповів його зміст.
В університеті відразу почалися допити. Студентів допитували, кому Павуляк читав щоденник, чи був то машинопис, а чи видана у Мюнхені книжка. Погрожували тим, хто слухав Павуляка у гуртожитку і не доніс. Самого Павуляка полякали тюрмою і викинули з університету”.
Збірка “Могили на конях” розрахована на справжнього поціновувача художнього слова. Вона спроможна подарувати немало втіхи та естетичної насолоди. А ще, передчуваю, вона з тих книг, до яких хочеться повертатися знову і знову. Навіть через роки.








Восстановления данных.