Твір розповідь про Тараса Шевченка
Т.Г.Шевченко — центральна постать українського літературного процесу XIX ст. Його творчість мала вирішальне значення в становленні й розвитку нової української літератури, утвердивши в ній загальнолюдські демократичні цінності та піднісши її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено.

Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів. Автор “Кобзаря” виробляв і утверджував нове художнє мислення. Його роль в історії української літератури така ж, як роль Пушкіна в російській, Міцкевича — в польській літературі. Його значення в розвитку передової вітчизняної суспільної думки, соціальної і національної свідомості народу не менше, ніж в історії поезії.
Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за н. ст.) 1814 р. в с. Моринці Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї кріпаків поміщика В.В.Енгельгардта. В 1822 р. батько Григорій Іванович Шевченко віддав його “в науку” до дяка в селі Кирилівка (куди переїхала родина) Павла Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.
По смерті матері Катерини Якимівни (1823), а згодом і батька (1825), Тарас деякий час був “школярем-попихачем” у дяка І. Богорського. Вже в шкільні роки у нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв “сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром” (Шевченко Т. Автобіографія // Повне зібр. творів: У Т.6. - К., 1963. - Т. 5. - С. 250. Далі при посиланні на це видання зазначаються том і сторінка) і вперто шукав у сусідніх селах учитель малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду і майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця.
Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, свавілля поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця.
Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.
Усе, що ми знаємо про дитину й підлітка Шевченка зі спогадів і його творів, засвідчує характер незвичайний, натуру чутливу і вразливу на все добре й зле, мрійливу, самозаглиблену й водночас непокірливу, вольову й цілеспрямовану, яка не задовольняється тяжко здобутим шматком хліба, а прагне чогось вищого. Це справді художня натура. Риси “незвичайності” хлопчика помітив ще його батько. Помираючи, він казав родичам: “Синові Тарасу із мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з його буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для його моє наслідство або нічого не буде значить, або нічого не поможе
Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору у Вільшаній, яка дісталася в спадщину позашлюбному синові В. Енгельгардта, ад'ютантові литовського військового губернатора П. Енгельгардту. У списку дворових його записано здатним “на комнатного живописца”. У березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П. Енгельгардта. І лише на початок вересня опиняється у Вільно, де служив його пан.
Там він виконує обов'язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки. Згодом його віддають учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775—1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема (?—1835), професора живопису Віленського університету. Після початку “листопадового” польського повстання (1830) литовський військовий губернатор О. Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув до Петербурга і його ад'ютант Енгельгардт. Невдовзі помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.
У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху В.Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв І.Сошенком. Він і його товариш художник А. Мокрицький багато роблять для полегшення долі юнака, знайомлять його з Є.Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв В. Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з К. Брюлловим і В. Жуковським, які відіграли в житті Шевченка надзвичайну роль,— викупили його з кріпацтва (1838).
21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини “Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” (1840), “Циганка-ворожка” (1841), “Катерина” (1842). Остання написана за мотивами однойменної поеми Шевченка. Успішно працює він і в жанрі портрета (портрети М.Луніна, А.Лагоди, О.Коцебу та інших, автопортрети). І саме в цей час прокидається його поетичний талант.
Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, у 1837 р. Із перших поетичних спроб відомі вірші “Причинна” та “Нудно мені, тяжко — що маю робити” (належність останнього Шевченкові не можна вважати остаточно доведеною). Кілька своїх поезій Шевченко в 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі “Ластівка”. Але ще до виходу “Ластівки” (1841) 18 квітня 1840 р. з'являється перша збірка Шевченка — “Кобзар”.
Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча “Кобзар” містив лише вісім творів (“Думи мої, думи мої”, “Перебендя”, “Катерина”, “Тополя”, “Думка — Нащо мені чорні брови”, “До Основ'яненка”, “Іван Підкова”, “Тарасова ніч”), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала. Пізніше І. Франко писав: “Поява Шевченкового “Кобзаря” 1840 р. в Петербурзі мусить уважатися епохальною датою в розвою українського письменства, другою після “Енеїди” Котляревського. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову” [41, 276]. Враження, яке справив “Кобзар”, підсилилося, коли наступного року вийшла історична поема Шевченка “Гайдамаки” (написана в 1839-1841 рр.). Цими творами захоплювалися Г.Квітка-Основ'яненко, М.Костомаров, П. Гулак-Артемовський, студентська молодь. Критичні відгуки на “Кобзар” і “Гайдамаки” були, за окремими винятками, позитивними. Майже всі рецензенти визнали поетичний талант Шевченка, хоча деякі консерватори докоряли, що він пише українською мовою — “небувалою”, “гібридським діалектом”, за словами О. Сенковського, рецензента “Библиотеки для чтения” (1840. № 4. С. 14). Цей особливо щедро сипав образливими епітетами щодо мови, водночас беззаперечно визнаючи поетичність творів Шевченка. Тієї ж думки був М. Полєвой (“Сын Отечества”. 1840. - № 4. - С. 836—837). Особливо прихильною була анонімна рецензія в “Отечественних записках” (1840. - № 5. - С. 23—24) та стаття П.Корсакова в “Маяку” (1840. - № 6. - С. 93—95).
Вихід із друку “Кобзаря”, а наступного року — поеми “Гайдамаки” та альманаху “Ластівка” (з Шевченковими “Думкою — Вітре буйний, вітре буйний...”, “На вічну пам'ять Котляревському”, “Думкою — Тече вода в синє море”, першим розділом поеми “Гайдамаки”) спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання про право на існування української (“малоросійської”) мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до “Гайдамаків”, датованому 7 квітня 1841 р. й написаному, ймовірно, пізніше за решту тексту. Однак і згадані рецензії, й думка В. Бєлінського з приводу “Ластівки” (“Мужицьке життя як таке є малоцікавим для освіченої людини... Добра ж література, котра тільки й дихає, що простакуватістю селянської мови та дубуватістю селянського розуму” [Белинский В. Г. “Ластовка. Сватанье” [Рецензия] // Полн. собр. соч.: В 13 т. - М., 1954. - Т. 5. - С. 178—179.]) не минули без наслідків: Шевченко вважає за необхідне показати, що він пише українською мовою з принципових міркувань, а не через незнання російської, і цим спростувати образливі закиди шовіністичної критики. Так він почав писати російською мовою. Безпосереднім поштовхом до цього була необхідність створити репертуар для аматорського гуртка земляків, які навчались у Медико-хірургічній академії. Однією з таких п'єс була драма Я. Г. Кухаренка “Чорноморський побит на Кубані”, яку Шевченко проводив через цензуру; це теж, імовірно, спричинилося до його зацікавлення драматургією.
У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію “Никита Гайдай” (зберігся уривок), згодом перероблену в драму “Невеста” (зберігся фрагмент “Песн караульного у тюрьмы”). Кінцем лютого 1843 р. датована історико-побутова драма “Назар Стодоля” (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі). Зображені в ній події належать до другої половини XVII ст., коли в козацькому середовищі загострювалися стосунки між голотою і старшиною. Конфлікт у п'єсі виростає з цієї суперечності, зумовлюється нею. Сотник Хома Кичатий ладний в ім'я збагачення, чинів, “почоту” знехтувати найсвятішими почуттями, інтересами власної дитини. Його змальовано як натуру черству, деспотичну. Кичатому протистоять хорунжий Назар Стодоля і козак Гнат Карий — мужні, вольові, шляхетні. Вони гідні спадкоємці героїв визвольної боротьби, уособлення козацького вільнолюбства й нескореності. Не тільки в драматургії, а й у всій українській літературі тієї пори це були постаті нові, не знані серед позитивних героїв.
У 1844 р. вийшло друге видання “Кобзаря”. Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував себе як поет “мертвого” українського слова й “громади в сіряках”.
Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з “класичним” типом розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідому працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови. Широкі міжслов'янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями — письменники вивчають історію, етнографію, розробляють “екзотичну” тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв'язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами західноєвропейськими.
На час виходу першого “Кобзаря” Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій ряду авторів-романтиків: польських (А. Міцкевича, Р. Суходольського, С. Гощинського, С. Вітвицького, А.-Е. Одинця), російських (О. Пушкіна, В. Жуковського, І. Козлова), чеських та словацьких (В. Ґанку та Й. Лінду, Ф. Л. Челаковського, Я. Коллара та ін.), німецьких (І.-А. Уланда, Ф. Маттісона, А.-Ю. Кернера, А.-О. Ауершперга, А. Еленшлегера), окремих ліричних поезій Дж.-Г. Байрона, У. Шекспіра та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій — фольклорно-побутової, фольклорно-історичної, громадянської та психологічно-особистісної (класифікація та стисла характеристика кожної з них запропонована М. Т. Яценком). Підвалиною українського романтизму був фольклоризм — в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із християнською етикою,— у фантастичних баладах і віршових новелах та народної етики й моралі — у побутових баладах.
В основі творів фольклорно-історичної течії лежать народні думи, історичні пісні, така ж романтична “Истори русов”; їхні героїзовані персонажі по-різному поєднані з інонаціональними фольклорними та літературними типами (оссіанівським, гайдуцьким, ідеалізованим козацьким української школи в польській літературі, байронічним тощо). Не йшлося про художнє дослідження минувшини, а про її міфологізацію — вираження національного духу, створення українського національного міфу заради пробудження національної самоповаги або хоча б національної туги за минулим. Значним прогресом були спроби створення історичної поеми, навіть епопеї, без якої не мислилася жодна повновартісна національна література (“Україна”, лише розпочата Кулішем, 1843; поема в стилі народного героїчного епосу “О Наливайку” М..Шашкевича, 1834; поеми російською мовою “Богдан” Є.Гребінки та М.Максимовича “Богдан Хмельницкий”, 1833, ряд менших форм, де змальовано невеликі епізоди тощо). Предметом зображення в них були героїчні постаті й події рідної історії — постаті романтизовані, часом не без елемента містики в дусі 3. Красінського, Ю. Словацького, А. Міцкевича або фольклорно-стилізовані.
Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом та гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі лаконізмом, точністю, стислістю й милозвучністю мови та вірша, “геніальною пластичністю” та “сміливістю поетичних помислів-образів” (П. Зайцев), бурхливістю співпереживання з тим, що зображує.
Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: позиція національної туги, зумовлена опозицією минуле/сучасне, мала ідеологічний характер, заперечуючи сьогоденні як занепад нації та відчуженість особистості ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, сюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найбільш вагомими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.
Яскравою виявляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів; їхній синтез маємо в індивідуально шевченківському різновиді елегії — “Думи мої, думи мої...”, написаної як програмовий вірш до першого “Кобзаря”, де вперше яскраво постає образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що його хвилювали: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави,— тобто власною творчою програмою.
Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії “Никита Гайдай”, поемі “Тризна”), українських романтиків А. Метлинського (Амвросі Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Зокрема, на формування історичних поглядів Шевченка вплинула преромантична “История русов”. Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого ґрунтувався на народних уявленнях про Запорозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю. Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталися заради пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією. Саме дл майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори. Шевченко глибоко відчув це. Недаремно в розкішній майстерні “Карла Великого” — Брюллова перед духовним зором молодого художника Шевченка, як пізніше згадував він у Щоденнику, “мелькали мученические тени наших бедных гетьманов. Передо мной расстилалас степь, усеянная курганами. Передо мной красовалась моя прекрасная, моя бедна Украина во всей непорочной меланхолической красоте своей. И я задумывался, я не мог отвести своих духовних очей от этой родной чарующей прелести” [5, 43]. Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.

Шевченко є явищем української духовності, могутнім джерелом національної самосвідомості, учасником історичного життя народу, порадником, Батьком, навіть пророком майбутнього та апостолом правди, символом України. Україна була для нього всім, і він є нині всім для українців.








Лодка для охоты Зверобой. Где купить лодку Зверобой markoboats.ru.