Тарас Шевченко: реферат
Нащадок прибалтійських баронів генерал і сенатор В. Енгельгардт володів у різних губерніях Росії п'ятдесятьма тисячами кріпосних душ. 9 березня (25 лютого за тодішнім календарем) 1814 р. в нього на одну душу побільшало: в селянській сім'ї Григорія та Катерини Шевченків народився син, охрещений Тарасом.

Сталося це в селі Моринці, розташованому кілометрів за двісті від Києва. Через два роки сім'я переїхала в сусіднє село Кирилівку, що належало тому ж поміщикові. Навколо пролягав незрівнянної краси хвилястий лісостеп, овіяний подихом історії. Древня земля полян, які заснували давньоруську Київську державу, пам'ятала і бої з хижими степовиками-половцями, і навали орд Батия, і славні битви козацьких та селянських полків з військом польських королів, і загони озброєних ножами й косами повстанців-коліїв, які наганяли жах на всіх, хто «паном звався»... Про минуле — не забуваючи, однак, і сучасного — співали народні співці-кобзарі під акомпанемент дзвінкострунних кобз та бандур, про нього нагадували високі могили серед полів, насипані в незапам'ятні часи скіфами чи сарматами, а за народними переказами — і козаками-запорожцями, що ховали там своїх загиблих товаришів. Тепер це був густонаселений край з величезними поміщицькими маєтками — справжній заповідник лютого кріпосництва.
Кріпак Григорій Шевченко був хліборобом, часом і чумакував — возив сіль та рибу з Криму, але успіху в житті не мав: велика сім'я жила в злиднях. Інколи в недальні чумацькі поїздки він брав з собою малого сина; так восьмидев'ятирічний Тарас побачив чимало сіл і міст — аж до самого Єлисаветграда (нинішній Кіровоград). Особливо запам'яталися йому Сміла та Умань: він багато чув про них від діда по батькові, сивочолого Івана Шевченка, котрий любив розповідати онукові, як палали тут пожежі та буяло народне повстання...
У дев'ять років Тарас зазнав першого тяжкого удару: ще зовсім молодою померла його добра, лагідна мати, замучена нестатками й тяжкою працею.
З появою в сім'ї мачухи, яка привела з собою трьох власних дітей (усього їх стало тепер у хаті восьмеро), життя для малого хлопця стало нестерпним. Лайлива й жорстока, мачуха найбільше зненавиділа Тараса — за пряму, незалежну вдачу, а може, й ще за щось, вже зовсім незрозуміле для неї, що проблискувало в серйозних дитячих очах.
Він уже навчався тоді грамоти в першого зі своїх учителів — сільського дяка. Без особливих труднощів подолав перші книжки (звичайно, церковні) — «граматку», часослов, псалтир. Від природи жвавий і товариський, він мав чимало друзів, що любили його за щирість, сміливість і прямоту. Життєві злигодні виробляли в ньому непоступливість і вимушену хлоп'ячу винахідливість, яка придавалася в скрутні моменти. Разом з тим він був дуже вразливий, мав потяг до чогось нетутешнього й незвичайного. Ще шестирічним хлоп'ям вирушив він за село шукати «залізні стовпи», що підпирають небо. Селянин, який стрівся йому в полі, возом привіз його додому.
У хлопчика рано пробудився дар майбутнього творця, хай ще не усвідомлений потяг до мистецтва й поезії. Ховаючись від мачухи по бур'янах, він зшивав собі з аркушиків паперу саморобні книжечки і переписував до них псалми Г. Сковороди — українського філософа й поета XVIII ст.,— улюблені народні пісні, мережив свій зшиток усілякими візерунками, співав і плакав над ним...
1825 року — Тарасові сповнилося тоді одинадцять літ — помер його батько. За переказами, лишаючи своє убоге майно, Григорій Шевченко сказав: «Синові Тарасу з мого хазяйства нічого не треба; він не буде абияким чоловіком: з нього буде або щось дуже добре, або велике ледащо; для нього моє наследство або нічого не буде значить, або нічого не поможе».
Він лишився круглим сиротою.
І тут починається вражаюча історія боротьби таланту, який ледве відчув, вірніше, ще тільки передчував себе, за саму можливість свого існування, боротьби з жахливими життєвими обставинами. Якщо шукати образних порівнянь, то можна згадати, як пробивається, за словами знавців, крізь товстий асфальтовий покрив паросток бамбуку...
Покинувши хату мачухи, де його життя стало нестерпним, Тарас по суті лишився бездомним. Він ходить по дяках — єдиних грамотіях і «просвітителях» тодішнього села — з одним-однісіньким проханням: учіть мене. (До дев'яти літ він уже пройшов сяку-таку науку в дяка Павла Рубана). Якийсь час прислужує в дяка Богорського, котрий, бувши завжди п'яним, посилав його замість себе читати псалтир над померлими, за що голодний читець одержував «десяту копійку». Потім переходить з села в село в пошуках дяків-богомазів або ж професійних містечкових живописців; однак навколишні дяки й маляри виявляються або гіркими п'яницями, або надто схильними до різок і запотиличників, або ж просто використовують своїх учнів як безплатних наймитів.
«Ходил я постоянно,— пізніше згадував Шевченко в повісті «Княгиня»,— в серенькой дырявой свитке и в вечно грязной бессменной рубашке, а о шапке и сапогах помину не было ни летом, ни зимою. Однажды дал мне какой-то мужик за прочтение псалтыря на пришвы ременю, да и то от меня учитель отобрал, как свою собственность».
Якийсь час він був громадським пастухом, пас селянських овець, потім служив наймитом у місцевого попа. Минав йому тоді тринадцятий рік.
Нарешті знайшовся в одному селі серйозний і порядний художник-богомаз, який визнав у Тараса хист і погодився навчати його свого мистецтва. Але для цього потрібний був дозвіл поміщика — хлопець уже був робочою силою. Молодий П. Енгельгардт, позашлюбний син покійного генерала, саме набирав для себе домашню прислугу. Так меткий «школяр-бродяга», про якого поміщикові доповіли, що він придатний на «домашнього живописця», потрапив у панську двірню.
Тарас став у поміщика кімнатним козачком: прибирав за паном, чистив його одяг і взуття, набивав тютюном люльки з довгими чубуками. Мистецькі здібності кріпака поки що не цікавили його власника; навпаки, повернувшись одного разу пізно ввечері з балу й заставши свого козачка за малюванням при свічці (перемальовував портрет козака Платова — героя Вітчизняної війни 1812 p.),— він звелів відшмагати його на стайні, щоб не надився до дурниць, бо ж од свічки ще й пожежа може статися...
Це було вже у Вільно, куди Енгельгардт переїхав 1829 р. разом із численною двірнею, серед якої був і Тарас. Багато довелося витерпіти Шевченкові в дитинстві від бездушних «учителів» і панських посіпак, але ця образа, яка ще раз грубо нагадала йому, що він безправний раб, не забувалася вже ніколи.
Всупереч усьому він продовжував малювати кожної вільної хвилини, здебільшого копіюючи лубочні картинки, які він збирав, коли траплялась нагода.
Зрештою навіть брутальний і тупуватий власник кріпосної душі збагнув, що непогано було б замість козачка мати, як дехто з поміщиків, власного домашнього художника. Пізніше в одному з листів Шевченко згадував педагогічні настанови відомого живописця Яна Рустема: «Шесть лет рисуй и шесть месяцев малюй (тобто пиши фарбами) — и будешь мастером». У Вільно Шевченко зробив декілька малюнків, в яких відчувається певна школа. Вперше селянський син з Кирилівки повірив, що може стати художником, що з нього можуть «бути люди».
Він ставав дорослішим, у нього вже починала складатися система поглядів не лише на власне становище в цьому світі. Як у Кирилівці та навколишніх селах, так і в Києві та в Білорусії, по дорозі до Вільно і в самому цьому литовсько-польському місті — скрізь бачив він багатих і бідних, панів та їхніх невільників. У Вільно він покохав польську дівчину, робітницю-швачку Дзюню Гусиковську, і його глибоко вразила думка про те, що, на відміну від нього, вона — вільна, тобто не кріпачка. Слово «воля», яке полум'яніло у віршах кращих поетів Росії, Польщі, Західної Європи, яке зробила своїм гаслом революційно настроєна молодь, карбувалося в його свідомості як заповітна мрія і найперше з прагнень, гідних людини. Ще зрозумілішими й ближчими ставали йому тепер дідові спогади про Коліївщину, пісні українських лірників і кобзарів про славні битви минулого, розповіді про багатолітню війну з панством, яку вів Кармалюк та його побратими, відомості про повстання декабристів, що доходили й до селянських низів.
У Вільно юний Шевченко стає свідком подій польського повстання 1830 року, знайомиться з волелюбними поезіями А. Міцкевича, можливо, читає поширювані повстанцями прокламації, в яких був і заклик до народів Росії: «...повстаньте з нами, росіяни!»
А попереду був найзначніший, справді дивовижний за своїми несподіваними поворотами період його молодості — петербурзький.
До Петербурга в 1831 р. переїхав з Вільно Енгельгардт, а слідом разом з усією двірнею прийшов по березневому бездоріжжю і Шевченко. Через рік, «на невідступне прохання» юнака, як писав поет в автобіографії, поміщик законтрактував його вчитися до «живописних діл майстра» В. Ширяева.
Білими петербурзькими ночами він крадькома, після цілоденної праці, поспішав до Літнього саду змальовувати скульптури античних божеств, що стояли по алеях, як у паризькому Тюїльрі. А Енгельгардт уже доручав йому писати й «справжні» портрети — спершу свій, потім своїх коханок,— даючи за те зрідка по карбованцю сріблом.
І все ж таки це було нещасне, напіврабське, вічно принижуване голодне існування — який жалюгідний контраст з тими силами, які нуртували в ньому, з усім тим, що він уже міг і до чого прагнув!
Далі сталося те, що можна було б назвати чудом, рідкісно щасливим випадком, коли б воно не було наслідком довгих і нелегких зусиль кількох найвідоміших людей країни і якби в ньому так яскраво не виявилися гуманність і благородство, властиві представникам передової російської інтелігенції.
Одного разу, коли Тарас присів у Літньому саду змальовувати статую Сатурна, з ним познайомився його земляк, українець з Київщини, молодий художник І. Сошенко. Безперечний талант юнака, одягненого в брудний тиковий халат, та його гірка доля схвилювали Сошенка, який теж насилу пробив собі шлях до освіти й мистецтва. Скромна й тиха людина, він проявив тут виняткову наполегливість. За його рекомендацією Шевченком зацікавилося Товариство сприяння художникам. У вільні від роботи години юнак почав відвідувати рисувальні класи Товариства, зрідка отримуючи скромну грошову допомогу. Тим часом І. Сошенко та письменник Є. Гребінка привернули до Тарасової долі увагу кількох визначних художників і літераторів. Найближчу участь у цій справі взяли конференц-секретар Академії мистецтв В. Григорович, відомий живописець О. Венеціанов, авторитетний у художніх колах композитор М. Вієльгорський і, нарешті, сам «Карл Великий» — К. Брюллов та його друг В. Жуковський.
Молодого Шевченка насамперед треба було визволити від кріпосної неволі: художник і раб — поняття несумісні, не кажучи вже про те, що до навчання в Академії мистецтв, як і в інших вищих школах, кріпаків просто не допускали.
Переговори з поміщиком нічого втішного не дали.
Тоді було придумано вихід: Брюллов написав портрет Жуковського, його розіграли в лотерею и на виручені гроші — 2500 карбованців — купили у поміщика «відпускну» для Шевченка. Це сталося 22 квітня 1838 року. Тарас одержав «волю», тобто свободу від кріпосної залежності, від можливості бути проданим чи повернутим назад на становище панського дворака,— і водночас можливість учитися. Воістину, це був день його другого народження, і цим днем світова культура зобов'язана насамперед гуманним російським інтелігентам, які зробили все можливе для звільнення майбутнього поета.
«Самому теперь не верится, а действительно так было. Я из грязного чердака, я, ничтожный замарашка, на крыльях перелетел в волшебные залы Академии художеств»,— писав згодом Шевченко у своему щоденнику.
Пізніше він присвятив «людям 22 квітня» свої поеми: Жуковському — «Катерину», Григоровичу — «Гайдамаки», а літературний портрет Брюллова, створений ним у повісті «Художник», можна вважати найкращою і найтеплішою характеристикою цього майстра.
Шевченка прийняли учнем Академії, його вчителем став К. Брюллов. Славетний художник любив свого учня, а той відповідав йому захопленням і відданістю. Один час Тарас навіть жив на квартирі в Брюллова, за його порадою вибирав і читав книжки, разом з ним розглядав численні картини в залах Ермітажу, затамувавши подих, слухав блискучі імпровізовані лекції та бесіди про мистецтво, якими автор «Останнього дня Помпеї» міг зачаровувати своїх молодих друзів з найрізноманітніших приводів.
Академія мистецтв, гурток Брюллова, знайомство і дружба з багатьма талановитими, мислячими людьми замінили й поповнили для майбутнього поета ту загальну освіту, якої він не одержав свого часу. Невдовзі він досяг чималих успіхів в оволодінні мистецькою майстерністю — за малюнки, акварелі та картини академія тричі присуджувала йому срібну медаль.
Роки навчання в Академії мистецтв дали йому щодо цього особливо багато. Вчорашній кріпак, Шевченко за декілька років обігнав багатьох своїх товаришів, які мали цілком забезпечену і благополучну юність.
Про обсяг Шевченкової лектури в ті роки можна судити хоча б з його повісті «Художник», в якій досить точно відтворено подробиці його викупу з кріпосної неволі та перші кроки навчання в Академії мистецтв. При всьому тому він залишався простим і безпосереднім у стосунках з оточенням, був натурою емоційною, кипучою, прямою, не хотів ні в чому зраджувати свого „ мужицького” демократизму. „... Живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь...” – писав він у листопаді 1839 року братові Микиті до Кирилівки.
Дар віршування визрів у ньому, без сумніву, з самого дитинства – з часів саморобних „книжечок”, які він списував і розмальовував, ховаючись у бур”янах. Як мало хто з поетів того часу, знав він народну пісню: він буквально дихав повітрям українського пісенного фольклору, глибоко відчув усі нюанси його образності й мелодики – бувши й сам, до речі, гарним співаком. Вже перші його твори помітно виходять за межі наслідування фольклору: народнопоетичне органічно злите тут з літературним.
За власними словами Шевченка, вірші він почав писати одночасно з малюванням скульптур у Літньому саду. Тарасові вірші сподобались Брюлову, можливо й Жуковському, з ентузіазмом зустріли їх Гребінка та інші поетові земляки, що жили в Петербурзі. При їх спільній підтримці й була видана 1840 року книга, названа „Кобзарем”. Назвавши свою книгу „Кобзарем”, автор і сам виступив у ній як народний співець, тісно зв”язаний з трудовою масою, з усім світом її життя та уявлень.
Вихід друком „Кобзаря” став помітною літературною подією. На Україні книгу прийняли із захопленням: поетичного таланту подібної сили ще не було в національній літературі, і можна зрозуміти почуття літнього Квітки- Основ”яненка, який так писав поетові про своє враження: ”...Волосся в мене на голові, що вже його й не багацько, та й те настопужилося, а біля серця так щось і щемить, ув очах зеленіє...”
Після появи друком першої книжки поет лишався учнем Академії мистецтв і опановував під керівництвом Брюлова таємниці живописного мистецтва. Він систематично працює як художник; на початку 40-х років створює картини „Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці” та „Циганка-ворожка”, відзначені в академії срібними медалями, картину „Катерину” за власною поемою, малюнок на тему пушкінської „Полтави”, ряд портретів. Охоче, з великим смаком робить він ілюстрації до „Тараса Бульби” гоголя, до книги про полководця Суворова, для якої виконав 32 малюнка, та інші.
Після появи „Кобзаря” він входить у літературні кола Петербурга, знайомиться з цвітом російської літературно-художньої інтелігенції.
Живучи в Петербурзі Шевченко захопився тою великою хвилею поступового руху, аби його гаряча, молода душа не повернулася також у новім напрямі, тим більше, що й власні його мужицькі симпатії віддавна тягли його в той бік. Голос революційного поета, співця народної маси, яка пробудилась до боротьби- хай поки що й стихійної – виразно чути вже в Шевченківській поемі „Гайдамаки”, що вийшла друком наприкінці 1841 року. І за обсягом, і за етнічною могутністю це найбільший, справді монументальний твір молодого поета, це вершина революційного романтизму Шевченка і разом з тим його прощання з романтизмом.
У першій половині 40-х років у Петербурзі, а згодом і на Україні, Шевченко, вже відчуваючи себе поетом глибоко національним, пише кілька творів російською мовою. Це п”єса „Назар Стодоля”, а також драми „Невеста”, „Микита Гайдай” та поеми „Слепая” і „ Тризна”.
У травні 1843 р. Одержавши дозвіл Академії мистецтв, Шевченко виїхав до Петербурга на Україну. В рідні місця його вабило давно. Тепер приводом для поїздки стала головним чином художня практика на місцевій натурі.
Це була його перша зустріч з батьківщиною після довгої розлуки. Пробуде він тут трохи більше восьми місяців, потім через Москву повернеться до Петербурга й проживе там ще близько року. В 1845 р., закінчивши академію мистецтв й одержавши звання „некласного художника” він знову повернеться на Україну, де кипучим джерелом битиме його творча й революційна діяльність. Як революціонера й патріота, Шевченка глибоко обурювала і соціальна, і національна несправедливість, яку чинили панівні класи над народом України та всіма іншими народами імперії. Він наполегливо шукає спільників і друзів для рішучої боротьби, для проповіді революційно- визвольних ідей.
Майже два роки за завданням Київської археографічної комісії Шевченко їздить по Україні, змальовуючи пам'ятки старовини і не оминаючи, звичайно, ні пейзажів, ні інших цікавих об'єктів. Виконував він також інші доручення цієї комісії, зокрема записував народні пісні й перекази; все це подобалося йому насамперед тим, що давало можливість їздити по країні, на власні очі бачити її міста й села, розмовляти з людьми, слухати їхні нескінченні розповіді... З цих подорожей він привозив безліч акварелей, альбомів з малюнками олівцем, які складають нині вагому частину його малярської спадщини. А крім усього іншого, це так збагатило його знання народного життя, винесене «на власній спині» ще з дитинства та юності, що зрівнятися з Шевченком з цього погляду може мало хто з письменників і художників XIX століття.
Поет був у розквіті своїх фізичних і духовних сил. Мемуаристи в один голос засвідчують ту надзвичайну привабливість, яку так і випромінював молодий геній. У товаристві близьких йому людей він був веселим і говірким, дотепним оповідачем, а при нагоді й чудовим співаком, виконавцем народних українських пісень. Але з ідейними противниками і фальшивими «друзями» міг сперечатися прямо, гостро, анітрохи не криючись і по-мужицькому круто знущаючись над їхнім політичним лицемірством і громадянським боягузтвом.
Відомий поет і художник, чиї портретні роботи високо цінувалися, він часто бував у поміщицьких маєтках, дворянських домах, але й там завжди лишався самим собою. «Він не тільки не приховував свого селянського походження... а, навпаки, незмінно підкреслював це походження своє, пишався ним»,— пише один з мемуаристів . При будь-якій можливості він ішов з панських хоромів у двір до слуг або в село до селян, де знаходив сердечних, внутрішньо близьких йому співрозмовників. Збереглися розповіді, майже легендарні, про те, як поет-революціонер у своїх бесідах з селянами наочно викладав їм, так би мовити, основи соціальних наук: брав кілька великих зернин бобу чи гороху, клав їх на стіл, кажучи: «Це ваші пани»,—потім кидав зверху жменю пшениці: «А це ви — ну, де ж тепер ваші пани?»
Особливою любов'ю й популярністю користувався Шевченко серед прогресивно настроєної молоді — студентів, учителів, літераторів.
1846 р. у Києві поет стає учасником таємного політичного антикріпосницького товариства — Кирило-Мефодіївського братства (за іменами слов'янських просвітителів IX ст. братів Кирила та Мефодія). «Коли я розповів Шевченкові про існування товариства, він зразу ж виявив готовність пристати до нього, але поставився до його ідей з великою задерикуватістю і крайньою нетерпимістю, що призвело до багатьох суперечок між мною і Шевченком», — згадував згодом один з організаторів товариства, відомий історик М. Костомаров.
На противагу лібералам і прихильникам українського месіанізму Шевченко висував у товаристві революційно-демократичну програму, яка передбачала єднання передових сил російського, українського, польського та інших народів і рішучу боротьбу проти самодержавства і кріпосництва.
За доносом зрадника Кирило-Мефодіївське товариство було розгромлене, його учасники заарештовані. 5 квітня 1847 р. Шевченко, повертаючись до Києва з поїздки по Чернігівщині, був схоплений жандармами прямо на переправі через Дніпро й наступного дня спішно відправлений у Петербург на допит у центральне управління миколаївської таємної поліції та жандармерії— Третій відділ.
Поки Шевченка під конвоєм жандармів доставляли до Петербурга (для нього тепер на довгі роки настала пора примусових казенних маршрутів), у Третьому відділі вже читали його «підбурливі» вірші. Можна уявити, з яким почуттям сприймали їх такі «цінителі», як солдафон Орлов — шеф корпусу жандармів і начальник Третього відділу, або його помічник, підступний і жорстокий Дубельт. Справді, вірні слуги престолу й охоронці неправедної влади свого паразитичного класу могли здригатися, читаючи у віршах революційного поета такі, наприклад, пророцтва:
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...
На допитах Шевченко тримався сміливо й з гідністю. На всі питання, що стосувалися його участі в Кирило-Мефодіївському товаристві, відповідати відмовився, про інших учасників товариства говорив дуже стисло й стримано, прагнучи не зашкодити їм жодним словом. А щодо своїх «злочинних» віршів одверто написав у свідченнях, що вони породжені правдою самого життя й настроями пригнобленого народу: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малоросию ... я увидел нищету и ужасное угнетение крестьян помещиками.... и все это долалось и делаеться именем государя и правительства...”
Найсуворіше було покарано Шевченка – „за підбурливі вірші”. Його призначили рядовим в окремий Оренбурзький корпус (без зазначення строку служби), доручивши начальству найсуворіше стежити, „щоб від нього ні в якому разі не могло вийти підбурюваних і пасквільних творів” На цій постанові Микола І власною рукою дописав: „Під суворіший нагляд із забороною писати і малювати”.
Тяготи перебування Шевченка на солдатському засланні трохи пом”якшувалися завдяки співчутливим людям, які цінували в ньому поета й художника, благородну людину, борця проти тиранії. Молодий географ і військовий моряк О. Бутаков був призначений начальником експедиції для зйомок і вимірів Аральського моря, звернувся до військового начальства з проханням включити „рядового” Шевченка до складу її учасників. Два літа й одну зиму прожив Шевченко разом з учасниками експедиції. Про заборону малювати на якийсь час ніби й забули, - адже Шевченко офіційно виконував десятки графічних і живописних робіт для експедиції.
Протягом перших трьох років свого заслання поет познайомився й зблизився з досить широким колом нових для нього людей різних національностей і життєвої долі. Прагнучи заживо поховати революційного поета у приаральських та прикаспійських пісках, відірвати його від світу й людей, фактично розширяли коло його людських взаємин, притому- взаємин інтернаціональних.
Навесні 1850 року за доносом одного з офіцерів його знову заарештують і відправлять до Орської кріпості, а згодом у Ново петровське укріплення на безлюдному півострові Мангишлак, розташованому на східному березі Каспійського моря. Нові репресії викликані були доносом про те, що засланий у солдати Шевченко порушує царську заборону писати та малювати.

Причини, що спонукали Шевченка писати свої художні твори не лише українською, а й російською мовою, були глибокими й важливими. Любов поета до рідної української мови, віра в її можливості не потребують ні доказів, ні ілюстрацій,— адже саме Шевченко своєю творчістю, по суті, ввів українську мову в коло розвинутих літературних мов Європи. Але при всьому тому він, так само, як Квітка-Основ'яненко, Гребінка, Марко Вовчок та інші його попередники й сучасники, високо цінував і можливість безпосереднього — за допомогою російської мови — спілкування з широким російським читачем, тим більше що українська преса існувала в той час лише у формі спорадичних, недовговічних видань. Зрозуміло, що як поет Шевченко найкраще володів словом саме в своїй рідній, українській мовній стихії. Однак і над російським словом у своїй прозі, значна частина якої була присвячена зображенню російськомовного середовища, він працював старанно й наполегливо. «Трудно мне одолеть великороссийский язык, а одолеть его необходимо»,— писав він С. Аксакову у лютому 1858 р.
Нещасливо складалася доля російських повістей Шевченка протягом довгих десятиліть. За життя поета вони так і не були надруковані, а після його смерті націоналістично настроєні «охоронці спадщини» покійного поета тримали їх під сукном майже тридцять років. Лише в 1887—1888 роках повісті були надруковані в Києві — але як: із довільними купюрами, «виправленнями», навіть із замінами одних імен іншими.
Солдатчина, становище покараного самим царем „політичного злочинця” не тільки завдавали поетові нескінченних фізичних і моральних мук, не тільки руйнували його здоров’я, а й гнітили відсутністю будь-якої перспективи на майбутнє. „Мне иногда кажется, что я и кости свои здесь положу”,- писав він у лютому 1855 року.
У лютому 1855 помер цар Микола I. Його наступник Олександр II, який прагнув створити собі репутацію „реформатора”, оголосив з нагоди коронації амністію деяким групам політичних засланців, і Шевченкові друзі в Петербурзі, відгукуючись на просьби поета, почали енергійно клопотатися про його звільнення. Особливо багато зусиль до цієї благородної справи доклали віце-президент Академії мистецтва, скульптор і живописець Ф.Толстой та його дружина А.Толстая, які мали доступ до придворних кіл. Активну участь у турботах про Шевченка взяли також інші представники російської інтелігенції – літератори і художники брати Жемчужникови, поет О.Толстой, польський революціонер З.Сераковський, який після недавнього заслання жив у Петербурзі.
Справа просувалася повільно – офіційні інстанції на чолі з імператором анітрохи не квапились полегшити долю поета, відомого своєю непримиренністю до панівного класу. Лише через два роки після смерті Миколи I вдалося виклопотати царську згоду звільнити поета від солдатської служби, - однак з тим, що за ним буде встановлено суворий поліційний нагляд і йому буде заборонено в’їзд до Петербурга і Москви; офіційна звістка про це дійшла від столиці до Новопетровського укріплення лише через три місяці... Місцем тимчасового перебування Шевченка визначили той самий степовий Оренбург, з яким він познайомився в 1847 – 1850 роках, але розпорядження про це не застало поета в його „незамкнутій тюрмі”: новопетровський комендант Усков на власну відповідальність видав йому необхідні документи, і Шевченко вже плив по Волзі до Нижнього Новгорода.
Настає останній, трагічно недовгий період Шевченкового життя, якій збігся з великими історичними зрушеннями житті всієї країни.
Протягом 10 років Шевченко був насильно відірваний від громадського та літературного життя, навіть від самої інформації про нього.
Узимку 1861 року здоров’я поета загрозливо погіршилося. До гострої стенокардії додалася водянка. „От якби до весни дотягти, та на Україну... Там може б і полегшало, може б ще трохи подихав”, - казав він М.Лескову, який навідав його. 25 лютого 1861 року, в день народження, йому стало зовсім погано. Вітальні телеграми з України викликали в нього лише тихі слова: ”Спасибі, що не забувають...” Біля нього були лікарі та кілька друзів. Один з них, Л.Жемчужников, писав згодом: „Добрий до наївності, теплий і люблячий, він був твердий і сильний духом, як ідеал його народу. Навіть передсмертні муки не вирвали в нього жодного зойку з грудей”.
На світанку 26 лютого (10 березня за новим стилем) 1861 року Шевченка не стало.
Доречно навести тут стислу цифрову довідку: з 47 років недовгого свого віку Шевченко прожив 24 у кріпацькій неволі, 10 років на засланні й лише 13 – в умовах такої „волі”, про яку сам казав: „Хоча й волі, сказать по правді, не було”...
У травні того ж 1861 року поетові друзі, здійснюючи бажання покійного, перевезли його тіло на Україну й урочисто поховали там, де він хотів поставити „хату і кімнату”, - на високій Чернечій горі над Дніпром біля Канева. Нині це – всесвітньовідоме, всенародно шановане місце – Тарасова гора з пам’ятником поетові, який височить над його могилою, з музеєм і заповідними місцями навколо, місце, яке щорічно відвідують десятки тисяч людей з усіх кінців країни та гості з багатьох країн світу.
Генії, як відомо, не мають дати смерті, їхня духовна спадщина живе у віках, при чому живе таким життям, яке нескінченно розвивається і примножується нових поколіннях.
Посмертне життя Т.Шевченка, життя його поезії та всього, що він залишив народові, - яскраве тому підтвердження.

Література
1. Новиченко Л. Тарас Шевченко – поет, борець, людина. – К.: Дніпро, 1982. – С. 13 – 22; 80 – 83; 84; 119 – 120;164.