Трагічне у співанці-хроніці
Жанровий ракурс розгляду основних складових співанки-хроніки дає змогу виділити вплив, безпосередньо, ментальності на вияв поведінки конкретних героїв. Сучасні філософи зазначають, що традиція – це конституювання реальності, буденна символізація моделей соціально культурного порядку і сукупність кодів, що окреслюють його межі. М.Фуко в межах своєї методологічної концепції історичного дискурсу наголошує саме на важливості ментальних культурних традицій, що надають можливість осмислення розсіювання історії в єдиній уніфікованій формі, і виділення нового на основі незмінного, і пояснення новизни оригінальністю, генієм або довільним вибором індивідуальності.

В основі співанки-хроніки особливо важливі події з життя людей, їхні духовні запити, індивідуальні риси особистості, вияви поведінки. Увесь навколишній життєвий світ, за твердженням філософів, – це те, що належить індивіду, хоча поряд із цим включає в себе і рядові, і всезагальні характеристики буття. Втім, власне, людський образ конструювання життєвого світу завжди пов’язаний з переживанням. Людина володіє здатністю конструювання життєвого світу. Поряд з цим переживання – це та площина, у якій дійсність може зливатися у певних чуттєвих станах людини з її буттям. Переживання сповнюється тотальністю світових зв’язків і відносин буття як такого. Але врешті – решт, життєвий потік людини може в певний час відкритися особистості як своєрідна стихія різноманітних випадковостей. Винятковий випадок часто лежить в основі сюжету співанки – хроніки. У цих творах показано, що особистість не просто проживає відведений їй проміжок часу, а вона ще й унікальним чином вбирає в себе усю життєву реальність у такому ракурсі, в якому вона розкривається саме для неї.
Через аналіз феномена переживання філософи виходять на поняття життєвого світу. Насамперед, це ідентифікується з уявленням горизонту, що замикає потік переживань особистості в цілісній єдності. Будь-яке конкретне переживання, яке володіє визначеним змістом, завжди дане суб’єкту як об’єкт його уваги. Самі ж переживання, виступаючи обов’язковим компонентом будь-якого інтенціонального переживання, самі не є інтенціональними предметами, хоча увага може бути направлена на них в будь-який час. Через поняття життя висвічується внутрішнє поєднання суб’єктивного та об’єктивного.
У співанці-хроніці значною мірою сутність життя виражається сутністю життєвих образів. Аналізуючи феномен життя, Г.Гегель визначає його як напружене протиріччя між родовою всезагальністю та індивідуальною безпосередністю, яке вирішується у феномені духовного. Як конечна, смертна істота, жива одиничність, яка звільнилася від безпосередності і в собі існуюча як рід, безпосередньо існує лише як одиничне: ,,Смерть лише безпосередньою одиничною життєвістю є народження духу" [1, 408-409].
Смерть, її сутність – у центрі хронікальної пісні, особливий акцент якої спрямований на зображення трагічних випадків, які є результатом раптового нищення гармонії у сім'ї або колективі. Вся увага автора-виконавця сконцентрована на описах найнапруженіших моментів – напередодні і в годину смерті, під час похорону. Варто зауважити, що все ж таки основною функцією творів цього жанру є їх інформативність.
Самобутні за обсягом та композицією, співанки тривалий час називали у фаховій літературі ,,поетичними оповіданнями". Так назвав В.Шухевич один із розділів видання ,,Гуцульщина". Румунські дослідники називають подібні твори ,,jurnale orale" – усними газетами [4, 295]. Однією зі специфічних особливостей пісень-хронік є їх фактографічністть, оскільки ці твори – це безсмертні документи, засіб інформації, агітації, своєрідні коментарі важливих політичних подій на Україні. Автор-виконавець хронікальної співанки достовірно, деталізовано відтворюючи певну конкретну, незвичайну, переважно трагічну подію, таким чином хоче оповістити громаду, і робить це в такий спосіб, наче він сам був свідком або учасником оспіваних ним подій. Своєрідність творів цього жанру полягає насамперед в тому, що вони є авторськими творами людей, які емоційно, образно промовляли до слухачів певної аудиторії їх рідною мовою, майстерно використавши фольклорну традицію етносу, однак при цьому самі автори-виконавці часто не вміли ні читати, ні писати.
Але й в орієнтації традицій на поетику вибір падає на найбільш „реалістичні” підходи відтворення подій, думок, настроїв. Так, Ф. Колесса, аналізуючи хронікальні пісні, прийшов до відповідного висновку, що їх творці користувалися здавна виробленим коломийковим поетичним стилем для ,,надто реалістичного" відображення певної події ,,прозовою, непоетичною мовою, небагатою на образний вислів" [5, 48]. Розглянувши тексти співанок-хронік, ми помічаємо цю закономірність і переконуємось, що всі зусилля авторів співанок були спрямовані на найдетальніше відтворення події, а епічні компоненти переважають над ліричними, основна функція цього жанру не естетична, а інформативна.
Однак, на нашу думку, у співанках дуже сильний і елемент ліричності. З усього очевидно, що духовні запити народу зачіпають в однаковій мірі як епічні за своїм характером теми, так і ліричні, особливо у тих частинах твору, де йдеться про шлюбні взаємини і кохання:
А сідай ти, дівчинонько, зблизька коло мене,
Та признайся мені вірно, чи ти любиш мене?
Я про тебе все думаю від рання до рання,
Про любов тебе питаю, про вірне кохання.
Зозулечка заковала тамки за лозами,
Про любов тебе питаю, чи вірна між нами?
А нагадай, дівчинонько, вечери миленькі,
Як то ми си полюбили вбоє молоденькі;
Єк я собі розгадаю, милий ти мій боже,
Єк то легінь з дівчинов кохатися може,
Здибаються, зобачуться, стануть розмовляти,
Сподоба одне другого, пічнуться кохати
[9, 341]
І в таких випадках співанки-хроніки наближаються за своїми особливостями до баладних пісень і дум. Подібність між думами та епічними піснями відзначається в традиційних зачинах і кінцівках, у використанні дієслівних форм, різного роду повторах, наявності речитативності та факту імпровізації. За змістом епічні співанки у своїй основі, безумовно, пов'язані з реалістичними тенденціями у зображенні фактів життя, а баладному жанру властиве щось виняткове, навіть фантастичне, тут послаблені реалістичні мотиви. Втім мистецтво трагічного представлене у співанках – хроніках особливим чином. Образне відтворення конкретної трагічної події, часто випадкової, ніж неминучої – це і є основна мета співанки-хроніки.
Психологи стверджують, що чим несподіваніша, незбагненніша трагічна подія, тим більше емоційне потрясіння переживає людина чи група людей. Сам факт страшної трагедії виводить із рівноваги, порушує душевну гармонію, народжує страх, іноді зневагу, жагу помсти, розчарування. Співанки-хроніки, безпосередньо, мають особливий психологічний грунт – це загострена реакція на страждання інших, жаль за ними, розпач. ,,Силою загального правила психічного... людина ззовні переймає найлегше і перетравлює те тільки, до чого підготовлена вихованням, суспільним становищем, ступенем освіти і т. ін." [10, 61].
Найчисельнішим і найяскравішим є цикл родинно-побутових новин – співанок-хронік про трагічні події і випадки буденного життя. У академічному виданні ,,Співанки – хроніки. Новини." О.Дей виділяє їх в окрему групу – родинні драми, тут виділено основні мотиви:
1) вбивство за намовою, за зраду тощо; 2) ревнощі і помста; 3) відчай нещасливо закоханих; 4) нещасливі випадки, смертельна хвороба; 5) кривава помста ворогів. Головним лейтмотивом цих пісень є осуд насильницької смерті, туга за рідною людиною, життєстверджуюча народна мораль – життя безцінне, і ніхто не в праві його відібрати.
Звичайно, елементи трагічного є і в інших жанрах фольклору. Насамперед, трагічне з усією силою розкривається в баладі. У казках, наприклад, елементи трагічного вводяться для контрастного зіставлення боротьби добра і зла, що завжди завершується перемогою добра і торжеством героя, який зміг здолати багато перешкод. У баладі, зазвичай, перемагає зло, але персонажі, які гинуть у кінці твору, отримують моральну перемогу. Мистецтво трагічного в баладі виявляється в майстерності їх творців побачити трагічне в житті і передати його в поетичній узагальненій формі із великою емоційною напругою:
Серед села, серед села
Новина се стала:
Счарувала Парасина вдовиного сина.
Та як ёго счарувала,
Головка боліла;
А як мати то изріла,
Вітразу умліла.
- ,, Ци ти, синку, з коня упав,
Ци ти, синку, вбив се?
Ци ти, синку, в Парасини
Чарів поживив се"
[ 7, 141].
Якщо у повсякденному житті вважається природною смерть літньої людини, то вражає неприродна смерть людини, яка повна сил і енергії. Звичайно, смерть близької людини викликає страждання. У згаданій баладі гине людина, яка тільки розпочинає життя, туга матері не має меж. Помічаємо, що навіть зачин балади схожий до пісні-хроніки, в центрі твору – отруєння парубка через ревнощі. Однак, на відміну від балади, у хронікальній пісні трагедія постає як факт, автор-виконавець у всіх деталях, подробицях описує цю подію – вказано географічні назви, достовірні імена:
Ой летіла зозулечка, зачала кувати:
Послухайте, люде добрі, що хочу казати.
Послухайте, люде добрі, що хочу казати,
А я хочу Гуцинові співанку співати.
Ой Марійка Филипчучка Гуцина любила,
З Плаюком ся обізнала, Гуцина лишила.
Але Гуцин-Гуциночок магурського роду,
А намотав Филипчучці воринячко в воду
[9, 378].
На відміну від балади, співанка-хроніка відзначається і своєю хронікальністю, тут події зображено у певному хронологічному порядку, часто названо і точну дату:
Чи ви чули, люди добрі, в сорок першім році,
Як кувала зозуличка в зеленій толоці.
Чи ви чули, чи не чули, як вона кувала,
Як Німеччина з Росієв войну зачинала
[9, 241]
Однак не все трагічне, що схвилювало нас у житті, може стати об’єктом зображення балади. Наприклад, випадкова загибель людини, що також описана у співанці-хроніці, не може бути в центрі сюжету баладної пісні [6, 14]. Хронікальна пісня зображує трагічні випадки у побуті, на виробництві, під час різних обставин:
Поніс Ясю та й у Космач черевики шити,
А Василько із Курилом грошей заробити.
А Курило на фірисі кіньми бичувати,
А Василько з Вержилуші конки відбирати.
Цалий тиждень відбирали, в суботу писали,
Ув суботу пополудні юкса віддавали.
А то й усі ворохтяни на вози сідали,
А як вони посідали, а Василь лишився,
То він кричить і фівкає, а щоби імився.
А ловчився Василочок на тоту машину,
Руков, ногов проминув, головов – на шину,
Личко їму розідерло, в’єзи укрутило
[9, 482].
Балади і співанки-хроніки єднає винятковість, незвичайність сюжету, деякі композиційні елементи, однак зміст балади типізований, узагальнений. Хроніка містить описи подробиць каліцтва, хвороби, огляду хворого лікарем, смерті, сцени суду, похорону і т.д. Основна мета хроніки – все ж таки інформаційна, а в баладі на перший план виступає емоційно-збуджуюча функція. О.Дей вважає, ,,щоб співанка-хроніка переросла в баладу, вона мусить в процесі побутування звільнитися від ваги конкретного факту, що дав їй життя, набути сильнішої емоційності, ліричності, настроєвості, перетворитися зі звичайної поетичної фіксації життєвої події в роздум над нею, в своєрідне етичне узагальнення її" [9, 47].
Варто відзначити єдність складових частин співанки-хроніки із голосіннями. Головним змістом голосінь було висловлення ніжних почуттів до загиблої людини, передбачення тяжкої долі родини, яка залишилась. В похоронних голосіннях оплакували, насамперед, втрату годувальника, яка могла призвести до злиднів: ,,Чоловіче мій! Куди ж ти убираєшся, куди ти віддаляєшся? Та як мені чужим людям годити? Та я ж над чужим ділечком назневажалась, та я ж по чужим людям наспотикалась. Та я чуже зроблю не так, та я словечко скажу не влад. Моє ділечко перероблять, моє словечко перемовлять... Та я пізно лягаю та рано встаю, все чуже ділечко роблю" [8, 73].
Д. Успенський, погоджуючись із тим, що авторами голосінь були жінки, зауважує, що саме похоронні голосіння займають центральну позицію між розмовним текстом та піснею. Форма і зміст свідчать про обдарованість автора, його вміння викласти свої думки в образній формі. Співанки-хроніки більшістю своїх сюжетів є відображенням трагічних та драматичних випадків, при відтворенні яких використано і елементи голосіння. Велика кількість хронік сповнена притаманного голосінням емоційного сприйняття трагічної події. Зокрема, в цьому можна помітити своєрідну спорідненість між думами, голосіннями та співанками-хроніками. Наведемо для прикладу уривок з пісні ,,Про Юрину Марічку":
- Прости, татку, прости, мамка, прости, вся родина,
Її була така доля і тяжка хвилина.
Як Марічку молоденьку у село узіли,
То трембіти по дорозі сумненько трубили.
Взяли тіло ой на плечі, пішли пару кроків,
Вона прожила на цім світі лиш сімнадцять років.
Сімнадцять рік вна прожила, лиш ще було жити,
Вона пішла з цего світа в сиру землю гнити.
Як принесли тіло в село, то люди плакали,
Комісія вище церкви похорон спирали
[9; 447]
За свідченням І.Свенцицького, устрій голосінь цілком відповідає речитативу у повільному темпі [8; 74]. Це одне із підтверджень того, що голосіння належать до пісенно-поетичної частини фольклору. Ритм голосінь пов’язує окремі фрази в нерівномірно-ритмічну строфу. Злиття постійних епітетів – солодка, золота, дорога – утворює своєрідну поетичну картину. Трапляються випадки, коли голосіння будуються на материнській основі, з переважанням епічного мотиву, наприклад, голосіння за сусідкою: ,,Моя й сусідо, моя й голубочко! То я з тобою ні билась, ні лаялась. Куди ж ти вибираєшся, куди ж ти виряджаєшся? Та на кого ти своїх дітей кидаєш?" [8, 13]. Аналогію з подібними голосіннями можна помітити, розглянувши тексти співанок-хронік:
А ковала зозулечка межи потоками,
Як заплаче Боднаручка з усіма доньками.
Заплакала Боднаручка та заголосила:
– Ой донечко Іриночко, що ж ти завинила?
Ой донечко Іриночко, що ж ти завинила,
Що ти свою головочку на поріг склонила?
Що ти свою головочку на поріг склонила,
Що ти своєв сиров кров'єв землю сповенила?
Ой донечко Іриночко, де би тє сховати?
- На цвинтарі у хитарі, де би рідна мати?
- Ой донечко Іриночко, кілько би дзвонити?
- В штири дзвони на Николи богу се молити.
У пасіці мені бджоли, за пасіков оси,
А вже тота Боднаручка плаче та голосить.
Ой не плач-но, Боднаручко, не плач, не смуткуйсе,
Не прийде донечка в гості, сама поміркуй се.
Озми ко ти , Боднаручко, жовтого пісочку
Обсип же ти та донечці ще коло гробочку
[9, 348]
У голосіннях використовується протиставлення похорону і весілля: ,,Моє дитятко, моє милеє! Я ж думала, що діждуся весілля твого, аж я ховаю тебе. Я ж думала, що буду на твоїм весіллі співати, аж мені довелося по тобі тужити" [8; 15 ]. Виходячи із змісту, голосіння певною мірою уподібнюють образи: батько – хазяїн, годувальник, мати – вихователька, берегиня родини, син – надія сім'ї на майбутнє, дочка – окраса родини. Подібні аналогії можна віднайти і в співанках-хроніках:
Сидить мамка край віконця, уже біла днинка:
– Ба, де ми ся забарила моя Василинка?
Але прийшли сусідоньки, на ганочку стали
Та сумную новиночку Бронтерці сказали.
Заломила мамка руки, на лавичку впала:
– Доне моя Василинко, уже-м тя віддала!
Закувала зозулечка на хаті на латі,
Та умерла Василинка в Боркановій хаті
[9, 369]
Все ж, бачимо, що і від голосінь співанку-хроніку відрізняє фрагментарність, деталізація подій, наявність точних географічних назв, імен та прізвищ людей. На межі входження тексту в семіотичний простір текст співанки-хроніки немовби отримує додатковий змістовий вимір. І подальше занурення у цей простір неодмінно пов’язано з подальшими трансформаціями. Взаємодія автор-аудиторія у розкритті поняття трагічного передбачає не лише розуміння суті описуваної події, але ще й різноманіття різних рівнів ієрархії системи кодів. Це створює для співанки-хроніки цілу структуру можливих інтерпретацій, які відкриті для слухача як можливість нових тлумачень тексту.
Мистецтво трагічного полягає ще й в тому, що якщо в житті трагічне викликає сумні почуття: відчай, смуток, тривогу, страх, безвихідь, то у співанці-хроніці це і співчуття до загиблого, співпереживання з рідними, прагнення до духовного очищення, усвідомлення важливих закономірностей і цінностей людського життя. Слушним з цього приводу є міркування російського дослідника Ю.Лотмана: ,,Сучасність" спрямована в майбутнє. ,,Традиція" виступає завжди як система текстів, які зберігаються в пам'яті цієї культури, або субкультури, або особистості. Вона завжди реалізована на деякий конкретний випадок, що розглядається як прецедент, норма, правило. Тому ,,традиція" піддається більш широким інтерпретаціям, ніж ,,сучасність" [7, 98].
Емоційно-естетичний вплив трагічного у співанці-хроніці посилює поєднання епічності і драматизму. Важливе значення у розкритті трагічного має мистецтво розвитку сюжетної дії. Так, як і в баладі, розгортання сюжету сконцентроване на одній найвагомішій події, однак у хронікальній пісні дія сповільнюється деталізованими описами, що посилює емоційну напругу слухача:
Чи ви чули, люде добрі, таку новиночку,
Що изтьили Кулимнюки тоту Ириночку?
А йик они изтинали, она сї просила:
Не стинай мьи, Олексочку, малом з тобов жила!
Буду тебе бити, бити, бити та рубати,
Буду твої чорні очи на ніж вибирати.
Ой братчіку, Михайлочку, дай-ко в село знати,
А най вийде старий попик мене сповідати!
Ой як зийшов старий попик тай вийшла ненечка:
Обертайте Ириночку напротив сонечка!
Обертайте Ириночку напротив сонечка,
Та пізнавай, боднарючко, чи твоя донечка!
А я же вам, братя мої, тільки разок гльину,
Чому би я не пізнала вже свою дитину
[12, 218]
У наведеній хронікальній пісні нарація спрямована до підготовленої аудиторії. Тут йдеться про конкретний життєвий випадок – вбивство братами-Кулимнюками дівчини Ірини. Родичі вбитої зголосилися помститися вбивцям. Мати Кулимнюків заплатила гайдукам грішми, аби не заподіяли смерті її синам. Кінцівка співанки безпосередньо вказує на автора – Крамареву Анну. Записана співанка від Олениці Рібенчучки із Криворівні. Є можливість припускати, що трагедія сталася у Кутах, оскільки автор згадує кутських панів:
Ой вчули то кутскі пани, взьили підслухати:
Де Кулимнюків найдете, на мак порубати!
А вчула-ж то Кулимниха, та на волу стала,
Усї паньскії гайдучки до себе зізвала
[12, 218].
Кожен образ співанки-хроніки трагічний по-своєму. Образ матері вбитої Ірини трагічний тим, що навіки вона втратила єдину дочку, її горе безмежне. Образ матері вбивць Кулимнюків трагічний тим, що вона хапається за найменшу можливість уберегти своїх синів від справедливої кари родичів Ірини. Характери трагічних героїв розкриваються в активних діях. Текст співанки-хроніки своєрідним чином пропускається через код традиції.
Але, оскільки художній текст не може в принципі бути однозначно інтерпретованим, зазначає з цього приводу Ю.Лотман, то тут деяка множинність тлумачень пропускається крізь іншу множинність, що призводить до нового в стрибку інтерпретацій і новому прирощенню змістовностей [7, 98].
Таким чином, співанка-хроніка, увібравши в себе елементи традиції, у новому ракурсі показує особливі ідейні лейтмотиви епічних картин. А сама життєстверджуюча народна мораль настільки сильна, що вона з усією об'єктивністю може із співчутливим сумом зображувати навіть винуватців убивства. Мистецтво трагічного у співанці-хроніці полягає ще й у творенні глибоких естетичних аксіом: неприродна смерть недопустима, вона страшна, жорстока, її сила руйнівна. Увесь комплекс художніх засобів твору підпорядкований певній меті – показати руйнацію життєвої гармонії через описи загибелі близької людини, іноді навіть через натуралістичні зображення кожної картини.
Феномен співанки – хроніки у фольклористиці багатозначний і неординарний. Якщо розглянути ці твори у контексті європейської культури, то варто відзначити, що основним сегментом текстуального осмислення є входження в зміст та структуру суб’єкта, наділеного свідомістю, активно діючого, як визначального компонента досліджуваної соціальної реальності та світу людини. Досліджуючи співанку – хроніку, ми маємо справу з особливим типом людської реальності, яка постає в сукупності значень.


Література
1. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук. – Т.1. Наука логики. – М.: Мысль ,1974. – 452 c.
2. Донченко Е.А., Титаренко Е.М., Личность: конфликт, гармония. – К.: Политиздат Украины, 1989. – 173 с.
3. Urabie Jheorhie / Balada populara romana // Bucuresti: Editura Academiei, 1966.
4. Колесса Ф. Фольклористичні праці. – К.: Наукова думка, 1970. – 416 с.
5. Кулагина А. Искусство трагического в народных балладах // Вестник Московского университета. – 1974. – №2. – С.14-26.
6. Лоначевській А. Сборникъ песен буковинского народа. (Изъ матерьала, доставленнаго Г.И.Купчанкомъ в Юго-Западній отделъ Императорскаго Русскаго Географического Общества). – К.: Типография Фрица, 1875. – 314 с.
7. Лотман Ю. Внутри мыслящих миров. Человек – текст- семиосфера – история – М.: Языки русской культуры, 1996. – 448 с.
8. Свенцицький І. Похоронні голосіння // Етнографічний збірник. – Львів: Наукове товариство імені Шевченка, 1912. – 202 с.
9. Співанки-хроніки.Новини. – К.:Наукова думка, 1972. – 558 с.
10. Франко І. Твори в двадцяти томах. – Т.16.- К.: Держлітвидав, 1955. – 468 с.
11. Фуко М. Археологія знання. – К. : Основи, 2003. – 326 с.
12. Шухевич В. Гуцульщина. – Ч.3. Матеріали до українсько-руської етнології. – Т.5 – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1902. – 256 с.