Леонід Глібов: біографія
Леонід Іванович Глібов — видатний український письменник другої половини XIX ст. Його перу належать п’єси, казки, оповідання, ліричні поезії, байки. І. Франко високо оцінив байкарську спадщину митця, підкресливши, що вона є «головним титулом заслуги» цього письменника.
Народився 5 березня 1827 року у с. Веселий Поділ Хорольського повіту (тепер Семенівський р-н) на Полтавщині в сім’ї управителя маєтків поміщиків Родзянків. Початкову освіту він здобув дома під керівництвом матері, яка була культурною та освіченою жінкою.

У 1840 році Леоніда віддають у перший клас Полтавської гімназії, одним з учителів якої в той час був український поет і байкар Л. Боровиковський. У п’ятнадцять років Глібов пише свій перший вірш «Сон» (російською мовою), навіяний тугою за батьківською домівкою. А 1847 року юний поет видає збірку своїх поетичних спроб під назвою «Стихотворения Леонида Глебова».
Гімназію Леонідові закінчити не пощастило: у випускному класі він тяжко захворів. Одужавши, живе у батька. Саме тоді вперше до його рук потрапив «Кобзар» Т. Шевченка. Під впливом поезій основоположника нової української літератури сам почав писати українською мовою. Підготувавшись самостійно, Глібов у 1849 році вступив до «Ніжинського ліцею вищих наук князя Гизбородька». Тут продовжує літературну творчість, пише байки й друкує їх у газеті «Черниговские губернские ведомости».
По закінченні ліцею Л. Глібов деякий час не міг одержати атестата, бо вважався людиною політично неблагонадійною за свої антикріпосницькі настрої та письменницьку діяльність. Одержавши атестат у 1856 році, працює викладачем історії та географії в повітовому дворянському училищі в містечку Чорний Острів на Поділлі, згодом був переведений до Чернігівської гімназії.
Глібов належав до передових педагогів свого часу. Свої уроки він насичував цікавим життєвим матеріалом, нерідко зачитував у класі окремі статті, які готував для газети «Черниговский листок». Учні глибоко поважали свого вчителя і зберегли про нього добру згадку на все життя. У своїх спогадах О. П. Косач-Кривенюк (сестра Лесі Українки) писала про свого батька, у минулому — учня Глібова: «В Чернігівській гімназії батьковим учителем… був Леонід Глібов, і батько завжди дуже тепло, з великою симпатією і пошаною згадував його, дуже любив його байки, силу їх знав напам’ять і гарно декламував нам» .
У Чернігові Л. Глібов зближується з прогресивними колами інтелігенції, що об’єднувалась у так звані громади, які проводили переважно культурно-освітянську роботу: видавали підручники та книжки українською мовою для народу, організовували недільні школи. Примкнувши до громади, Глібов бере активну участь в її роботі, йому пощастило добитися дозволу на видання газети «Черниговский листок». Газета виходила російською мовою, але в ній друкувалися твори й українською мовою. У кінці 1863 року Глібова звинувачують в антиурядовій пропаганді, забороняють видавати газету та звільняють з роботи, висилають з Чернігова. У цьому ж році в Києві виходить його збірка «Байки». Нерозповсюджений тираж «Байок» Глібова згодом було знищено. Для письменника почалися довгі місяці й роки безробіття під адміністративними наглядом, злигодні, хвороби, домашні нещастя. Тільки наприкінці 1867 року чернігівське земство призначило його на посаду завідувача друкарнею, де він і працював до кінця життя. У 1872 році в Чернігові виходить друге видання «Байок», куди ввійшло п’ятдесят творів (повторене в Києві 1882 року). Усі наступні спроби видань чи перевидань байок за життя письменника наштовхувалися на цензурні заборони.
Як байкар і лірик Глібов дедалі ставав відомішим. З 1890 року в нього налагоджуються контакти з львівськими журналами «Зоря» та «Дзвінок». На їх сторінках письменник публікує свої байки, ліричні поезії. У 1891 році українська громадськість відзначила 50-річчя літературної діяльності Глібова. Своєрідне поетичне свято — вшанування Дідуся Кенира — організував «Дзвінок», у якому митець друкував байки, а також виступив з творами нового для себе жанру — загадками й акровіршами, підписуючи їх цим псевдонімом. (Акровірш — вірш, написаний так, що початкові букви рядків, прочитані згори вниз, утворюють слово або навіть ціле словосполучення.) За останні чотири роки свого життя письменник написав українською мовою майже вдвічі більше, ніж за всі попередні роки.
Л. І. Глібов помер 10 листопада 1893 року, похований на кладовищі Троїцько-Ільїнського монастиря в Чернігові.
Літературна спадщина Л. І. Глібова досить велика й різноманітна за жанрами. Українською мовою він написав 107 байок, понад 40 ліричних віршів, п’єсу-водевіль «До мирового», дві віршовані казки, понад півсотні віршованих загадок і відгадок та загадок-акровіршів. У своїх байках письменник розкриває суперечності кріпосницької системи, майстерно відтворює потворні явища самодержавного ладу. У таких байках, як «Вовк та Ягня», «Вовк
і Кіт», «Вовк та Мишеня», засуджується свавілля поміщиків, кріпосницьке хижацтво.
Найхарактернішою для цього циклу є байка «Вовк та Ягня». Тема цієї байки: розкриття взаємовідносин між кріпаками та кріпосниками. В алегоричному образі Вовка втілено всевладдя пана, нелюдськість вчинків, брутальність. «Страшенний та здоровенний», він присікується до Ягняти, аби надати видимість законності свавільній розправі. Спроби Ягняти виправдатись приречені на невдачу. Характер розмови, відтвореної в байці, підкреслює безкарність панів. Мова дійових осіб індивідуалізована. Вовк говорить самовпевнено, владно, вживає багато лайливих слів і виразів: «собачий сину», «поганець», «базікать стало». Мова Ягняти, що уособлює безправного кріпака, свідчить про приниженість, цілковиту залежність його від господаря-хижака. Намагаючись відвернути видиму смерть, Ягня говорить з покорою і пошаною: «паночку», «помилуйте», «чим же я вам досадив?» Автор співчутливо називає його «сердешним», «бідним», «Ягнятком».
Отже, в образі Вовка змальовано жорстокого кріпосника-самодура, а в образі Ягняти — кріпака, що покірно підкоряється волі свого пана. Глібов засуджує свавілля панів, глибоко співчуває поневоленому народу. Висловлюючи мораль байки, автор не просто констатує, що народ від панів зазнає утисків, а передає цю думку через конкретний зоровий образ: «нижчий» гнеться перед «вищим», «більший» штовхає і б’є «меншого». Ці слова якнайглибше передають відносини в кріпосницькому суспільстві.
Письменник нещадно викриває та гостро висміює несправедливість царського суду. У байці «Щука» в алегоричних образах Лисиці, Ослів, нікчемної Шкапи та двох стареньких Цапів засуджується крутійство, хабарництво, кругова порука, продажність чиновників. Співчуваючи пригнобленим і приниженим, байкар виступає з критикою чиновництва пореформеного часу («Цуцик», «Ведмідь-пасічник»). Отже, переважна частина байок Глібова має певне соціальне забарвлення: у них викривались суспільні вади, хижацькі звичаї панів, судових чиновників, земських діячів. Він перший в українській літературі розробляє в жанрі байки тему «влади грошей» («Сила», «Скоробагатько»). Також у письменника є байки, в яких висміюються різні людські пороки, негативні риси характеру: ледарство, підлабузництво, брехливість, зазнайство тощо («Синиця», «Цікавий», «Квіти», «Муха й Бджола»).
Найвизначнішою ознакою байок Глібова, що відрізняє цього байкаря від усіх його попередників, є ліризм. Окремі його байки дуже наближаються до народної лірики. Так, байка «Горлиця і Горобець» співається як пісня. У тих творах, де мова йде про народ, про його життя та поневіряння, ліризм надає більшої сили співчуттю, задушевності зображення («Будяк і Васильки», «Старець»).
Байкар з великою майстерністю передає національні особливості українського народу, його побут, звичаї, красу природи, широко використовує поетичні засоби із скарбниці усної народної творчості. З фольклорних джерел Глібов найінтенсивніше використовує приказки, прислів’я, звичайні в розмовно-побутовій мові. Письменник вводить їх у текст байки без змін («обуха батогом не перебити», «живу, бо треба жити») або дещо змінює їх («катюзі, як кажуть, буде по заслузі»). А такі вислови з байок Глібова, як «дурне безладдя лихо діє» («Лебідь, Щука і Рак»), «щуку кинули у річку» («Щука»), «чого не тямиш — не берись» («Щука і Кіт») тощо, увійшли в розмовну мову. Крилатими виразами стали назви байок: «Лисиця-жалібниця», «Ведмідь-пасічник», «Мальований Стовп», «Зозуля і Півень».
В історію української літератури Л. І. Глібов увійшов передусім як видатний байкар, який досяг великої реалістичності та життєвості зображення. Він змальовує події та характери так яскраво, що мораль випливає з самої байки. Динамічність розвитку подій, багатство й емоційність мови, влучність характеристик, чудові замальовки картин природи роблять байки Глібова високохудожніми творами. Байки цього видатного майстра слова — найвищий етап розвитку української класичної байки. Письменник мав великий вплив на наступні покоління українських байкарів, гумористів, сатириків, які вчились у нього високої художньої майстерності.

Список рекомендованої літератури
1. Бандура О. Вивчення творчості Л. І. Глібова в школі. — К., 1954.
2. Бойко І. Л. І. Глібов. Бібліографічний покажчик. — К., 1952.
3. Глібов Л. Твори: У 2-х т. — К.: Наук. думка, 1974.
4. Глібов Л. Байки. — К., 1976.
5. Гур’єв Б. Леонід Глібов: Літературний портрет. — К., 1965.
6. Деркач Б. А. Леонід Глібов: Життя і творчість. — К., 1982.
7. Пільгук І. І. Леонід Глібов: (До 150-річчя з дня народження). — К., 1977.
8. Сиваченко М., Деко О. Леонід Глібов. Дослідження і матеріали. — К., 1969.








У нас продается недорого аспиратор для носа.