Тарас Шевченко: біографія
Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет, геніальний митець-новатор, основоположник нової української літератури та української літературної мови. Видатний поет був водночас і драматургом, і повістярем, і фольклористом, і одним з найвидатніших майстрів українського живопису та графіки.

Народився Тарас Григорович 9 березня 1814 року в селі Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії (тепер — Черкаської області). Батьки Шевченка були кріпаками поміщика Енгельгардта. Наприкінці 1815 року родина переїхала до села Кирилівки. Рано виявився у Шевченка неабиякий нахил до малювання. Хлопець знаходить сільського маляра, який погодився взяти його до себе в науку. Але для цього треба було одержати дозвіл від поміщика. Дозволу Тарас не отримав, його забрали до панського двору: Енгельгардт звелів хлопцю бути «козачком» у покоях.
1829 року Шевченка разом з іншими слугами пана відправлено до міста Вільно. У 1830 році Енгельгардт виїхав до Петербурга, туди ж на початку 1831 року прибув разом з панською челяддю і сімнадцятирічний Тарас Шевченко. Через два роки Енгельгардт законтрактував свого кріпака до живописних справ цехового майстра Ширяєва. Долею талановитого кріпака зацікавились видатні люди столиці: К. Брюллов, В. Жуковський, О. Венеціанов, М. Вієльгорський, Є. Гребінка, В. Григорович. З їх допомогою Шевченка було викуплено з кріпацтва. Це сталося 22 квітня 1838 року. У 24 роки збулась мрія Тараса: він став студентом Академії мистецтв.
1840 року відбувається знаменна подія не лише в житті молодого поета, а й у житті всього українського народу. Виходить у світ збірка поезій Т. Шевченка «Кобзар». Поява цієї невеличкої книжки, до якої ввійшло вісім поетичних творів, знаменувала народження нової української літератури.
1843 року Шевченко, вперше після чотирнадцятирічної розлуки, побував на батьківщині. У березні 1845 року він закінчив Академію мистецтв і знову виїхав на Україну, викладати малювання в Київському університеті. На батьківщині він побачив жахливу кріпосницьку дійсність, жорстоку сваволю поміщиків, страждання народу. І в поетичному голосі Шевченка зазвучала гнівна сатира. Переважна частина творів поета набуває антицарського, антикріпосницького характеру. Головним об’єктом його поезії стає викриття всього феодально-кріпосницького устрою самодержавства, системи національного, колоніального гноблення. Твори періоду 1843—1845 років переписані Шевченком до збірника «Три літа», куди ввійшли «Сон», «Кавказ», «Єретик», «Заповіт», «І мертвим, і живим…». Це були найяскравіші твори безцензурної літератури середини 40-х років XIX століття. Шевченко читає їх на засіданнях таємного Кирило-Мефодіївського товариства, членом якого став з 1846 року. Після доносу провокатора почалися арешти членів організації, на дніпровській переправі було заарештовано Тараса Шевченка. 1847 року він прибув до Петербурга в ІІІ відділ каземату. Чекаючи вироку, Шевченко продовжує писати поезії, які вже на засланні об’єднав у цикл «В казематі. Моїм соузникам посвящаю».
Шевченка доставили до Оренбурга, звідти відправили в Орське укріплення, де поет стає солдатом третьої роти. Микола І, затверджуючи вирок, написав: «Под строжайший надзор и с запрещением писать й рисовать». Тоді ж заборонили всі друковані твори Шевченка.
У відповідь на царську заборону поет написав сто двадцять творів, демонструючи опір царизмові й свою нескореність. У роки заслання Шевченкова поезія збагачується новими темами, мотивами. Побут поета-засланця, деталі його життя в Орській фортеці під час експедиції по Аральському морю відбито в поезіях «А. О. Козачковському», «Добро, у кого є господа», «І небо невмите, і заспані хвилі». Значне місце в «невольничій поезії» Шевченка посідають чудові зразки автобіографічної лірики: «Мені тринадцятий минало…», «Якби ви знали, паничі…», «І виріс я не чужині…». Казахському народу присвячує Кобзар поезію «У Бога за дверима лежала сокира»; заклик зміцнювати дружбу між українським та польським народами переконливо звучить у вірші «Полякам». На засланні Шевченко створив і кілька ліро-епічних поем, головною темою яких є зображення гнівного протесту проти кріпосництва. Образи народних месників змальовано в поемах «Варнак», «Марина». А повісті, написані російською мовою, містять багато автобіографічного матеріалу. У них є спогади про дитинство («Княгиня»), про викуп з кріпацтва та навчання в Академії мистецтв («Художник»), про подорожі по Україні («Музикант», «Капитанша», «Наймичка», «Прогулка с удовольствием и не без морали»), про перебування на засланні («Варнак»).
1857 року Шевченка було звільнено. Десять років заслання, солдатської муштри не зламали поета, утвердили його прагнення боротися зі світом сваволі.
Твори нижньогородського циклу («Неофіти», «Юродивий», «Доля», «Муза», «Слава») розпочинають останній, найвищий і завершальний етап творчості Кобзаря. Шевченко осмислює завдання мистецтва, поєднує у своїй творчості життєві та філософські теми, проголошує, що єдиним шляхом до визволення народу з кріпацтва є селянська революція. Неминучість майбутньої революції поет прорікає у віршах «Я не нездужаю, нівроку…», «Осії. Глава ХІV. Подражаніє». У 1859 році в Лейпцигу виходить книжка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки». До цього видання увійшло шість заборонених у Росії творів Пушкіна й шість творів Шевченка. А 1860 року вийшов з друку понівечений цензурою «Кобзар» Шевченка. Високу оцінку йому дали «Современник», «Отечественные записки» та інші періодичні видання. Так, газета «Северная пчела» писала: «Эта небольшая, но великолепно изданная книжка украсила бы каждую, самую богатую литературу; это истинно гениальное произведение даровитого художника» . Уся творчість Шевченка пронизана вірою в неминучу перемогу над гнобителями, у майбутнє торжество справедливого суспільного ладу. У поезіях «І Архімед, і Галілей…», «Ісаія. Глава 35. Подражаніє», «Сон» («На панщині пшеницю жала…») мрії поета сягають у далеке вимріяне майбутнє.
10 березня 1861 року перестало битися серце Великого Кобзаря. Спочатку поховали Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі, а у травні 1861 року домовину з прахом поета перевезено на Україну й поховано на Чернечій горі поблизу Канева.
Ще за життя поета його твори здобули визнання, тому що геніальний український митець увібрав у себе народний дух, мову, збагатив його культуру світовим надбанням і повернув народу України.
У ранній період творчості Шевченко звернувся до жанру романтичної поезії і написав балади «Причинна», «Тополя», «Утоплена». Шевченко виступив новатором у цьому жанрі, надав йому нових рис. Широко використовуючи багатства усної народної творчості, він відтворював життєві явища, змальовував образи звичайних людей. В основі кожної балади лежить конфлікт між прагненням людини до щастя й тими обставинами життя, що призводять до трагічного кінця.
Так, у баладі «Причинна» із співчуттям змальовано переживання та загибель селянської дівчини-сироти, яка довго чекає коханого козака, що поїхав на чужину. Глибше передати її духовні страждання допомагають картини природи, майстерно змальовані поетом. І бурхливий Дніпро, і грозові хмари, і блідий місяць, і породжені народними повір’ями русалки, і буйний вітер — усе це образи ранніх балад Шевченка. Початок балади («Реве та стогне Дніпр широкий…») став популярною народною піснею. Ліричний відступ про долю покинутої дівчини «Така її доля…О Боже мій милий!» теж перейшов у народну пісню. Уже перший твір молодого поета вирізнявся такою мистецькою довершеністю, якої не спромігся досягнути жоден з його попередників і сучасників.
Рік видання «Кобзаря» — 1840 — це дата народження нової української літератури. Іван Франко писав: «Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла немов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українському письменстві ясністю, простотою і поетичною грацією вислову» .
Важливе місце в ранній ліриці Шевченка посідає тема призначення поезії, місця та ролі поета в суспільному житті. Поетичним заспівом до першої збірки був вірш «Думи мої, думи мої…». Думами називались твори сліпців-кобзарів, так назвав свої поетичні творіння й молодий поет, самою лише цією назвою підкресливши невіддільність своєї творчості від рідного народу. Тому поезія така дорога для митця. Він називає свої поетичні твори «коханими», «квітами», з любов’ю звертається до них як до дітей своєї душі. Ліричний герой дбайливо плекає їх, доглядає. Його твори пройняті глибоким сумом, викликаним і тяжким життям народу, і тривалою розлукою поета з рідною землею. Митець творить саме для знедолених співвітчизників, для України, куди й посилає своїх «дітей». «Думи мої, думи мої…» — це поетичний вступ, в якому розкриваються головні думки та теми збірки «Кобзар». Ідея вірша — протест проти соціального й національного гноблення; настрій ліричного героя — туга за рідною землею, відчуття «сирітства», невдоволення дійсністю. Адже справжній громадянин не може почуватися щасливим, коли страждає його вітчизна. Поезією «Думи мої, думи мої…» Шевченко визначив тематику й напрям своєї поезії, у центрі якої завжди був образ України, думи про її трагічне та героїчне минуле, страждання, викликані підневільним тогочасним станом батьківщини, мрії про її щасливе майбутнє.
Про роль поета в житті народу йдеться у вірші «Перебендя», в якому поет створює романтичний образ народного співця. Важливі питання громадсько-політичних завдань літератури підносить молодий поет у вірші-зверненні «До Основ’яненка», в елегії «На вічну пам’ять Котляревському».
Про нещасливу долю дівчини, яка прагнула зберегти чистоту своїх почуттів, розповідає поет у баладі «Тополя». Про долю жінки у тогочасному суспільстві розповідає Шевченко у поемі «Катерина». Це ліро-епічна соціально-побутова поема з народного життя. Тема твору — страждання та самогубство простої селянської дівчини, яку спокусив і кинув пан-офіцер. Поет розкриває трагедію скривдженого почуття, зрадженого довір’я. Але за цією особистою трагедією дівчини відчувається трагедія життя цілого народу. Доведені до загибелі сільські дівчата — це лише частина того величезного горя, що його завдають народові пани. Новаторство Шевченка виявилось у тому, що трагедії сільської дівчини, доведеної до самогубства паном, поет надає соціального характеру, підкреслює, що причиною страждань, загибелі людини є передусім соціальні обставини. Такий суспільний лад, при якому одна людина може безкарно довести до загибелі іншу, викликає у поета глибоке обурення. Відчувається, що автор співчуває головній героїні твору.
Зовнішність Катерини поет подає за народнопісенними традиціями: чорні брови, карі очі, біле личко. Основна увага митця зосереджена на духовній красі дівчини. Адже вона здатна на глибоке почуття кохання, щира, довірлива. Чесна і порядна, вона й коханого свого бачить таким. Драматизм становища Катерини полягає в тому, що вона стала покриткою, народила позашлюбну дитину, але все ще чекає свого милого, вірить, що офіцер повернеться й одружиться з нею.
Віра в коханого та турбота про дитину дає жінці силу витримати тяжкі поневіряння, коли за традиціями тих часів її виганяють з дому батьки. Катерина не може змиритись зі зрадою; доведена до відчаю покритка наклала на себе руки. Поет підкреслює моральну велич жінки з народу, яка стає жертвою соціальної нерівності на несправедливості.
Поет засуджує в образі пана-офіцера аморальність всього гнобительського ладу. Автор змальовує офіцера людиною жорстокою, свавільною, називає «препоганим». Адже не лише Катерина стала жертвою його підступності. Глибоке співчуття викликають батьки дівчини, що змушені вигнати з дому єдину дочку, залишитися на старість без будь-якої підтримки; сумна доля судилася й незаконнонародженому Івасю — сину безталанної Катерини.
Велику роль у поемі відіграє образ ліричного героя. То він по-батьківськи застерігає дівчат, то з щирим співчуттям звертається до Катерини, то разом з нею «ллє сльози в далекій московській дорозі», то розмірковує над соціальною нерівністю в тогочасному суспільстві, і громадянська схвильованість автора мимоволі передається читачам.
Знаменно, що «Катерина» — це перша соціально-побутова поема в українській літературі, а головній героїні судилося стати першим реалістичним жіночим образом у творчості Шевченка. Тема жіночого безталання хвилювала митця протягом усього життя. Він сам народився у кріпацькій родині, рано втратив неньку, знав про поневіряння на панщині рідних сестер. Жіноча недоля була для нього не тільки соціальною, а й особистою трагедією. М. Т. Рильський зазначав: «Такого полум’яного культу материнства, такого апофеозу жіночого кохання і жіночої муки не знайти, мабуть, ні в одного з поетів світу» .
Про великий інтерес Шевченка до героїчного минулого України свідчать його поеми «Іван Підкова», «Тарасова ніч», «Гамалія».
Протягом століть турецько-татарські орди здійснювали грабіжницькі набіги на Україну, перетворювали полонених на рабів. Для визволення своїх співвітчизників українське козацтво відважувалось на сміливі морські походи.
Один з таких походів і зображено в поемі «Гамалія». Козаки-невільники в турецькому полоні в пісні виливають свою тугу за рідною землею. І Україна не забула про своїх синів. Цей спів-плач почули Великий Луг і Хортиця та вирушили в похід «братів визволяти». Шевченко славить високе почуття патріотизму, відчайдушну хоробрість козаків-запорожців, «завзятого» отамана Гамалію. Адже саме такі хоробрі, віддані рідній землі, громадянському обов’язку козаки прославили Україну «на весь світ великий». І. Франко вважав «Гамалію» однією з кращих поем Шевченка, цей твір є «немов дзвінким погуком козацького геройства, відваги і енергії» .
Вершиною творчості поета раннього періоду є історична поема «Гайдамаки» (1841 р.). У поемі відтворено широку картину козацько-селянського антифеодального повстання 1768 року — найбільш напруженого епізоду в історії гайдамацьких рухів на Правобережній Україні, відомою під назвою Коліївщина.
Повстання вибухнуло на Київщині й поширилося на Брацлавщину, Поділля, Волинь. Коліївщина закінчилась трагічно: царські війська допомогли польським королівським військам придушити повстання й захопити в полон ватажків. Поет правдиво змалював трагічне підневільне життя українського народу за кріпацтва, жорстокість польської шляхти, бунтарство селянства, що зазнавало подвійного гноблення.
Розмірковуючи над плинністю всього існуючого в житті, поет доходить висновку, що вічним є лише волелюбство народу. Виразниками споконвічних прагнень українців до волі й виступають гайдамаки. Вперше у світовій літературі народні маси стають головним героєм твору. У поемі Шевченка гайдамаки — це творці історії, велика рушійна сила.
Центральний персонаж твору — Ярема Галайда уособлює повсталий народ, це представник наймитсько-бурлацької бідноти, що була найбільш непримиренною силою повстання. Долю цього темного, затурканого попихача шинкаря Лейби Шевченко порівнює з «стеблиною-билиною на чужому полі». У народній творчості билина завжди була символом бідності, сирітства. Образ Галайди подано в розвитку, спочатку вродливий юнак з напрочуд ніжною душею «гнувся» під тягарем гноблення.
Коли ж Ярема приєднався до повстанців, то відчув, «що виросли крила». Адже він стає народним месником. У боях з ненависним ворогом Ярема Галайда діє як справжній герой, незламний патріот. У цьому образі ніби зосереджується вікова ненависть народу до гнобителів, яка переростає в нещадну помсту. Народ був доведений до такого відчаю, що «жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки». Вперше в українській літературі справжнім героєм поеми став звичайний селянин.
Тарас Шевченко мріяв про те, що його рідний народ розправить крила, як і Ярема Галайда, підніметься на боротьбу. Поета надзвичайно хвилювала проблема лідера, ватажка народних мас.
Ідеалом справжнього проводиря народу в поемі «Гайдамаки» виступає Максим Залізняк. Цей образ історичної особи порівнюється з орлом. Селяни та козаки визнають Залізняка і радо йдуть за ним: «У нас один старшина — батько Максим». Герой кровно зв’язаний з народом, для кожного знаходить слова співчуття; поет підкреслює хоробрість, силу, витримку народного ватажка. В образі життєрадісного, простого, людяного, щирого Залізняка Шевченко подає взірець проводиря народних мас. Максим Залізняк та Іван Гонта зображені в поемі як непримиренні месники за народні кривди, для яких найголовніше — це інтереси народу.
Ідея вірності присязі підкреслена в образі Івана Гонти, який був сотником уманського надвірного козацтва й перейшов на бік повсталого народу. Вірний духові епохи, Шевченко подає картини жорстоких кривавих розправ. І в той же час заперечує уявлення про гайдамаків як про розбійників, що втратили людські почуття. Поет оспівує мужність, душевну красу месників, доводить, що їх дії викликані любов’ю до рідного краю. Ця любов допомогла повстанцям перетворитись на грізну силу. Та саме тоді, коли гайдамаки взяли Умань, що був головною фортецею польського війська, Катерина ІІ наказала своїм військам ударити повстанцям у спину. З гайдамаками розправились із вражаючою жорстокістю. Але ідея визволення продовжила своє життя в переказах, думах, піснях, що розлетілися «по тій Україні, де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв».
Головною ідеєю твору є оспівування народних повстань проти гнобителів, уславлення мужніх борців за соціальні та національні права українців. Поет оспівав моральну красу, розум, силу, волелюбність нашого народу, закликав слов’янські народи жити в мирі та злагоді. Ліро-епічна романтична поема «Гайдамаки» вирізняється героїчним характером, соціальним спрямуванням. Ця поема-епопея стала новим жанровим типом поеми у світовій літературі.
Т. Шевченко спробував своє перо в драматургічному жанрі і в 1842 році написав драму «Назар Стодоля», яка стала новим кроком у розвитку історичної, соціально-побутової тематики в українській драматургії. У драмі широко відтворено історичну обстановку, подано реалістичні картини соціальних і побутових відносин у козацькому середовищі в ХVII ст. В основі конфлікту лежить непримиренність між багатими й бідними, соціальна нерівність: сотник Кичатий прагне розлучити свою дочку Галю з бідним хорунжим Назаром і видати її заміж за багатого полковника. Викриваючи козацьку старшину та відтворюючи боротьбу проти неї бідних козаків, Шевченко робить значний крок уперед по шляху реалістичного змалювання минулого України, створює історично достовірні реалістичні образи. Характери героїв обумовлені соціальним становищем: багатий сотник Хома Кичатий лицемірний, гоноровитий, прагне до наживи; бідний козак Гнат Карий правдивий, щирий, готовий піти на самопожертву заради рідного краю, а за свого товариша Назара ладен віддати життя.
В образі головного героя п’єси Назара Стодолі уособлено волелюбність українського народу. Письменник глибоко розкрив внутрішній світ героїв, показав умови їхнього життя, побут, звичаї.
Тарас Шевченко написав драму російською мовою для Александринського театру в Петербурзі, потім переклав її на українську мову. Цю п’єсу ставив аматорський гурток студентів Петербурзької медико-хірургічної академії, аматорські гуртки, в яких брали участь І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький. Вони включили цей твір до свого репертуару ще в кінці 60-х років, і з того часу п’єсу ставили всі аматорські та професіональні українські трупи.
Пора творчої зрілості митця припадає на період «трьох літ», коли у нього висохли «сльози, що лилися з Катрусею», коли поет перестав плакати з козаками-бранцями в турецькій неволі, коли зрозумів потребу протидіяти існуючому злу. Особливе місце у творчому доробку письменника посідає поема «Сон». Цей твір був цілком новаторський і за жанром, і за ідейним спрямуванням. «Сон» — перша політична сатирична поема як у творчості Шевченка, так і в українській літературі. Поет викриває не лише окремі вади тогочасної дійсності, як це робили його попередники в українській літературі, а таврує всю систему феодально-кріпосницького ладу.
Шевченко був неперевершеним майстром створення контрастних картин. Закоханий у свою рідну землю, він подає чудовий пейзаж України, що нагадує справжній земний рай. Та на тлі краси природи ліричний герой спостерігає страшенне страждання народу. Такі вирази, як «з шкурою знімають», «розпинають», «катують», «голоднеє мре», якнайточніше передають і трагічне становище кріпаків, і панську сваволю.
Невимовний біль душі ліричного героя викликають і картини страждань каторжників у далекому Сибіру, де серед запеклих злочинців він бачить благородного борця за волю. У цьому світлому образі поет узагальнив кращі риси багатьох поколінь борців, підкреслив їх відданість народові, героїзм. У ліричному зверненні до непохитного «царя волі» поет в алегоричній формі закликає його розсипати «рожевії квіти», тобто поширювати передові суспільні ідеї.
Шевченко вдається до сарказму, описуючи царя та його оточення. Ліричний герой обурений тим, що перед царськими палатами знаходиться і його «земляк», який відцурався рідної мови, втратив національну гідність, низько схиляється перед катами свого народу, які «розпинали нашу Україну». «Поганим», «проклятим», «лукавим», «неситим катом» називає поет Петра І, який «болота засипав благородними костями» козаків та селян-кріпаків, щоб збудувати свою столицю. Миколу І Шевченко змальовує в образі коронованого ведмедя, що, як жандарм, стоїть на сторожі своїх володінь, усіяних могильними хрестами й шибеницями, та ще й «за край світа зазирає, чи нема країни, щоб загарбать і з собою взять у домовину». Панів та чиновників, що утворюють натовп навколо царя, Шевченко називає «годованими кабанами», «пихатими», «пузатими», «блюдолизами». Поет гнівно викриває самодержавно-кріпосницький лад, засуджує соціальне гноблення й національний гніт, уболіває за долю всіх скривджених, звеличує благородних борців за волю. Поема «Сон» відіграла величезну роль у розвитку української суспільної думки, у соціальному та національному пробудженні народу України. Ця перша сатира Шевченка «поставила його в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літератури» .
У період «трьох літ» Шевченко написав ще один шедевр політичної поезії — послання «І мертвим, і живим…». Провідною ідеєю цього твору є викриття кріпосництва та лібералізму. Відвідавши Україну, поет-громадянин був вражений тим, що більшість так званих «освічених» земляків ведуть розмови про народолюбство і в той же час нещадно експлуатують «братів незрячих гречкосіїв», людей «запрягають в тяжкі ярма». Кобзар вірить, що настане час, коли народ підніметься на боротьбу проти гноблення і «потече сторіками кров у синє море». А щоб такого лиха не сталося, поет закликає гнобителів «бути людьми», «схаменутися», по-справжньому полюбити народ.
Митця обурює, що поміщики хизуються своїм походженням від козацької старшини, багатством, яке являло собою «дідами крадене добро». Адже кров за волю проливало низове козацтво, а здобутками запеклої боротьби користувалася козацько-старшинська верхівка.
Як справжній патріот, Шевченко засуджує плазування перед усім іноземним, його обурюють пани-безбатченки, які не знають ні історії свого краю, ні рідної мови. Поет вважає своїм обов’язком нагадати про те, що «хто матір забуває, того Бог карає». Ідея любові до України — одна з провідних у посланні. Тому поет щиросердно умовляє «полюбити щирим серцем» свою країну, рідну мову, дбати про розвиток вітчизняної культури.
Як послання до всього українського народу сприймаються рядки:
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Послання «І мертвим, і живим…» допомагає усвідомити, якими повинні бути справжні патріоти, як вони повинні любити «найменшого брата», служити йому, батьківщині, дбати про її свободу, розквіт, щоб «ожила добра слава, слава України».
Шевченко вболівав не лише за долю України, він співчував усім пригнобленим народам царської Росії. Про це красномовно свідчить його сатирична поема «Кавказ». Головний мотив твору — засудження колоніальної політики царизму на Кавказі, прославлення борців за свободу. Поема була надрукована ще за життя поета в безцензурному виданні «Новые стихотворения Пушкина й Шевченки». Поет вдається до сарказму, викриваючи загарбницьку політику російського самодержавства. Царів він ставить в один ряд з «хортами, і гончими, і псарями», глузливо називає «милостивії ми». І вдається до зображення цих «милостей», які перетворили царську Росію в «тюрму народів», змушували проливати кров «людей муштрованих». Шевченко засуджує царизм за втрати, страждання, які несла народові війна, адже сліз «не ріки — море розлилось». З величезною художньою силою викриває митець царських прислужників, підкреслює їх лицемірство; висміює царські закони, які захищали інтереси панівної верхівки. Шевченко показує реакційну роль церкви, подає цілий перелік злочинів царату, освячених релігією. Письменника обурює, що церковники моляться «за кражу, за війну, за кров». Гнівно засуджуючи самодержавство, кріпосництво, лицемірство церкви, Шевченко співчуває поневоленим, оспівує патріотизм, мужність горців. Закликає не коритися загарбникам: «Борітеся — поборете!» Образом благородного мученика Прометея митець підкреслює безсмертя народу-борця, долю горців поєднує з долею рідного народу. Поет упевнений в тому, що «не вмирає душа наша», оптимістично звучить пророцтво Кобзаря: «Встане правда! Встане воля!»
Шевченко закликає народи здобувати свободу, об’єднувати свої сили в боротьбі проти спільного ворога. У його творах неодноразово лунали заклики до єднання слов’янських народів. Так, у поемі «Єретик» поет висловлює своє заповітне бажання, «щоб усі слов’яне стали добрими братами і синами сонця правди». Цей твір присвячено чеському вченому-славісту П. Шафарику, який своєю діяльністю сприяв зміцненню дружби та єдності слов’ян. У поемі «Єретик» Шевченко оспівує визвольну боротьбу чеського народу проти Ватикану та німецьких феодалів-завойовників, що були одвічними ворогами слов’янських народів. Сам автор у листах до П. Куліша називав поему «Іван Гус» і «Ян Гус». Знаменно, що це перший твір, в якому Тарас Шевченко тематично вийшов за межі зображення життя України та Росії.
Ян Гус — національний герой чеського народу. Релігійний письменник, проповідник, професор і ректор Празького університету, він у своїх проповідях викривав Ватикан, вимагав позбавити церкву земельних маєтностей, заборонити торгівлю буллами (грамотами, що «відпускали» гріхи), засуджував лицемірство духовенства та «німоти», адже наслідком їх злочинних дій були «кров, пожари, всі зла на світі, войни, чвари, пекельних мук безкраїй ряд».
Шевченко відтворює натхненний образ благородного народного заступника. Підкреслює такі риси героя, як непримиренність до «розбійників і людоїдів», рішучість і безстрашність. Письменник порівнює грізного борця з «кедром серед поля ливанського», цей величний герой дивиться на своїх ворогів «орліми очима». Він навіть перед полум’ям «не стрепенувся», до останніх хвилин свого життя залишився мужнім, відданим своєму народові. Адже занепокоєні діяльністю Яна Гуса ченці запросили його на собор у Констанці, а там підступно заарештували й засудили до спалення, визнавши народного заступника єретиком. Шевченко протиставляє героїчному образу борця сатиричний збірний образ представників католицької церкви та феодальної влади. Так, папа римський — «чернець годований», ченці — «зашипіли, мов гадюки». Вони спалили Яна Гуса, та справа, за яку він віддав життя, принесла герою безсмертя. Його загибель викликала серед чехів заворушення, що переросли в «гуситські війни». У поемі «Єретик» Шевченко уславлює антифеодальний, національно-визвольний рух, оспівує мужніх борців за інтереси народу, закликає слов’ян до братерської єдності.
У період «трьох літ», як і протягом усієї творчості, Шевченко продовжує розробляти тему жіночого безталання в умовах самодержавно-кріпосницького ладу. Трагізм долі матері з величезним співчуттям, проникливістю в психологію жінки передає Кобзар у поемі «Наймичка». Героїню цього твору Ганну спіткало таке ж горе, як і безталанну Катерину. Але вона знаходить у собі сили вижити заради дитини. Свого сина Ганна підкидає бездітним хуторянам, а сама йде до них у найми. Драматизм становища жінки полягає в тому, що, перебуваючи поруч із сином, вона позбавлена повного щастя материнства, адже її дитина позашлюбна. Тому наймичка протягом усього життя старанно приховує, що Марко — її син. І це в той час, коли вся її душа сповнена глибоким почуттям любові до сина, піклуванням про нього. У поемі багато пестливих слів, що допомагають передати тепло материнської любові: «головоньку його змиє»; «сорочечку білу що день Божий надіває». Сила материнського почуття цієї жінки настільки велика, що зігріває всю родину. Коли наймичка йде в Київ молитися, то сім’я відчуває такий сум, «ніби мати покинула хату». Турбота про сина не дозволяє Ганні погодитись бути навіть посадженою матір’ю на його весіллі. З глибоким співчуттям передав поет трагедію жінки, яка «каралась весь вік в чужій хаті» і лише перед смертю відважилась признатися синові у своєму материнстві.
І. Франко підкреслював, що поема «Наймичка» належить до найвищих досягнень реалістичного мистецтва і «мусить уважатися за найкращий показ великої геніальності Шевченка» .
Останнім у альбомі «Три літа» записаний вірш «Заповіт». Шевченко думав про свій народ, про його трагічну долю навіть у найважчі хвилини життя. Працюючи в археографічній комісії і подорожуючи по Україні, у Переяславі поет тяжко захворів. Украй важкий фізичний стан спричинив написання твору-звернення до сучасників і нащадків. Тарас Григорович висловив останню свою волю. «Заповіт» Кобзаря — це ліричний твір, в якому митець, як справжній громадянин, висловлює побажання суспільно-політичного спрямування.
Перед духовними очима поета постає «Вкраїна мила», «степ широкий», вимальовуються «лани широкополі», «Дніпро і кручі». Усі ці образи природи рідного краю зігріті любов’ю митця. Він висловлює заповітне бажання: не розлучатися з рідним краєм і після своєї смерті, бути похованим на землі своїх батьків та дідів. З цього невеличкого за обсягом вірша постає «уся Україна, огріта великою любов’ю поета» .
Кобзар мріє про те, що в майбутньому український народ буде жити щасливою «новою» сім’єю, адже вона буде «вольною». Але за щасливе майбутнє треба боротися, тому митець звертається до народу з закликами повстати на боротьбу, «кайдани порвати». Головна думка поезії — це палкий заклик до повалення експлуататорського ладу й побудови нової вільної сім’ї щасливих народів. «Заповіт» — програмний твір митця-громадянина, яскраве свідчення невіддільності поетового «я» від народу, від тої суспільної справи, якій служив Кобзар протягом усього свого життя. Такого поетичного заповіту, з яким митець звертається до сучасників та прийдешніх поколінь рідного народу, ще не знала світова поезія.
Безмежну любов до України, турботу про її майбутнє висловив Шевченко в поезії «Мені однаково…». Цей вірш увійшов до циклу «В казематі. Моїм соузникам посвящаю». Головний мотив поезії — занепокоєність поета-громадянина долею рідного краю. Висловлює поет цю думку за ґратами каземату, коли вирішується його власна доля.
Життя митця склалося так, що, пристрасно люблячи Україну, поет змушений був знаходитися далеко від неї, «в неволі виріс між чужими». Але для нього особисті бажання, власні інтереси — ніщо в порівнянні з долею рідного краю. Саме тому поету «однаковісінько», чи побачить він ще землю своїх батьків і дідів, чи будуть про нього згадувати, чи забудуть «в снігу на чужині», чи судилося загинути далеко від усього, що дороге його серцю. Адже саме пристрасна любов до народу породжувала в душі Шевченка ті твори, що так трагічно позначились на його долі: з усіх учасників Кирило-Мефодіївського товариства лише Кобзар зазнав такого жорстокого покарання. Та найбільше його хвилює те, що мало зроблено, що «малого сліду» залишить по собі поет, який ладен життя віддати за рідну землю, за її волю. Уся глибина душевного стану ліричного героя виражена в рядках, що є кульмінацією твору:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окреденую, збудять…
У цих рядках звучить і засудження «злих», «лукавих» експлуататорів, і щира любов, біль душі, викликаний співчуттям до «окраденої» батьківщини, тривога за її майбутнє. «Мені однаково…» — один з кращих зразків світової поезії громадянського звучання.
Спогади про Україну лягли в основу вірша «Садок вишневий коло хати», що справедливо вважається шедевром світової пейзажної лірики. Перед духовними очима поета постає спомин весняного надвечір’я його рідної землі. Через казематні мури ніби пробивається аромат вишневого цвіту, гудіння хрущів, душа ліричного героя повниться піснями солов’я та тужливим співом дівчат. Краса природи рідного краю перебуває в повній гармонії з духовною красою трударів-плугатарів, усіх людей праці, яких опоетизував Шевченко у своїх творах. Адже саме любов поета до України та її народу зміцнювала дух Кобзаря, надавала сил жити й творити навіть тоді, коли саме існування здавалось нестерпним від щоденної муштри, знущань, яких зазнав Шевченко на засланні. Тема України, почуття любові до неї, невимовна туга за нею, тривога за її долю домінують у поезії митця періоду заслання.
До найвидатніших творів, написаних Шевченком на засланні, належить автобіографічний вірш «Якби ви знали, паничі». Як і в інших автобіографічних творах цього періоду, поет згадує своє дитинство, батьків, сестер та братів. Та він не обмежується ліричними спогадами. Шевченко продовжує розвивати тему викриття фальшивого «раю» українського життя. Дворянські літератори, названі в поезії «паничами», описували «райське» життя кріпаків на Україні. Шевченко переконливо доводить, що в дійсності в тому «раї пекло розвели»: «нужда та праця» звела в могилу матір Тараса, а згодом і батька; «брати на панщину ходили, поки лоби їм поголили», сестри приречені все життя змарнувати у виснажливій праці на панщині. Страждання та поневіряння Тарасової родини — це типове явище кріпосницького лихоліття. Змальовуючи картини «пекла», «неволі», «роботи тяжкої», «лютого зла» в убогій кріпацькій хатині, поет вдається до широкого соціального узагальнення. Головна думка поезії — обурення гнобительським ладом, «паничами», які лицемірно називають кріпаків «братами». Шевченко вдається до їдкої іронії, викриваючи лицемірство таких народолюбців:
Лани братами оремо
І їх сльозами поливаєм.
Уперше цей вірш було надруковано в безцензурному виданні — празькому «Кобзарі» 1876 року.
Особливою соціальною гостротою вирізняється лірика Шевченка останніх років життя. У той час, коли Росія й Україна жили очікуванням скасування кріпацтва, Кобзар пише поезію «Я не нездужаю, нівроку…». Ідейно-тематичний зміст цього твору — викриття реформи, палкий заклик до селянської революції. Символом селянської революції виступає образ сокири.
Серце ліричного героя «болить, і плаче, і не спить». Воно увібрало в себе біль мільйонів закріпачених селян, що мають надію одержати від царя та поміщиків «сподівану волю». Та поет називає волю «сплячою», «приспаною» царем. Єдиний спосіб «збудить хиренну волю» — це «громадою обух сталить та добре вигострить сокиру». Якщо ж не боротися за своє визволення, то можна дочекатися «лихої, тяжкої години». Ці епітети якнайточніше передають облудність царської реформи. Треба було мати величезну громадянську мужність, щоб так відверто виступити проти існуючого ладу, щоб закликати народ до боротьби за своє визволення.
Як справжній патріот, Шевченко мріяв про кращу долю покріпаченого народу. У поезії «Ісаія. Глава 35. Подражаніє» поет змальовує картини щасливого прийдешнього. Ісаія — це ім’я стародавнього пророка, що жив у VIII ст. до н. е. Його ім’ям названо одну з книг Біблії, в 35-му розділі якої розповідається про майбутнє щасливе життя. Шевченко у формі біблійного пророцтва висловлює сподівання на загибель соціально несправедливого ладу й свої мрії про щасливе життя народу. Використовуючи такі архаїзми, як крин, вбогодухі, отверзуться, дебрь, поет у жанрі біблійного пророцтва возвеличує творчу працю людей, що звільняться від пут рабства, мріє про той час, коли буде встановлено соціальну справедливість, коли «на землю правда прилетить». Адже тоді відбудеться оновлення і людей, і природи: «незрячі прозрять», «німим отверзуться уста, прорветься слово, як вода». Отже, прийде час, коли звільнений народ буде мати право на власну думку. Коли настане нове життя, то «оживуть степи, озера», «вольнії, широкії скрізь шляхи святії простеляться». Але тих шляхів, що ведуть до справжньої волі і справедливості, не зможуть знайти владики, адже експлуататорам не буде місця в новому суспільстві.
Радість оновлення талановито передав М. Лисенко в кантаті «Радуйся, ниво неполитая».
Сподівання на оновлену рідну землю висловлює поет і у вірші «І Архімед, і Галілей», що має антисамодержавне спрямування. Шевченко впевнений у тому, що «люде виростуть», і тоді «буде бите царями сіянеє жито». Митець мріє про «оновлену землю», на якій пануватиме мир і братерство між людьми:
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати,
І будуть люде на землі.
Кобзар не лише мріяв про майбутнє щасливе життя українського народу, а всією своєю невтомною творчою діяльністю боровся за таке майбутнє.
Шевченко заклав міцний фундамент дальшого розвитку української літератури, що стала однією з найбагатших літератур світу, став основоположником української літературної мови. Творчість видатного митця була епохою в становленні й розвитку українського народу. Видатний польський літературознавець М. Якубець зазначав: «Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу… Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника у світовій літературі» .


Список рекомендованої літератури
1. Анісов В., Середа Є. Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка. 2-ге вид. — К., 1976.
2. Анісов В., Середа Є. Від підмайстра до академіка. — К., 1968.
3. Білецький О., Дейч О. Тарас Григорович Шевченко. Літературний портрет. — К., 1964.
4. Білецький П. О. Апостол України. Життя і творчість Шевченка. — К., 1998.
5. Жур П. Літо перше. З хроніки життя і творчості Т. Г. Шевченка. — К., 1979.
6. Жур П. Третя зустріч. Хроніка останньої мандрівки
Т. Г. Шевченка на Україну. — К., 1970.
7. Зайцев П. І. Життя Т. Шевченка. — К., 1994.
8. Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії до за-
слання. — К., 1964.
9. Івакін Ю. Коментар до «Кобзаря» Шевченка. Поезії 1847—1861 рр. — К., 1968.
10. Кирилюк Є. Т. Г. Шевченко. Життя і творчість. — К., 1979.
11. Пахаренко В. Незбагнений апостол. Нарис світобачення Шевченка. — Черкаси, 1994.
12. Пільгук І. І. Традиції Шевченка в українській літературі. — К., 1965.
13. Рильський М., Дейч О. Тарас Шевченко. Біографічний нарис. — К., 1964.
14. Руденко О. І., Петренко Н. П. Вічний як народ. Сторінки до біографії Т. Г. Шевченка. — К., 1998.
15. Тарахан-Береза З. П. Святиня. — К., 1999.
16. Шагінян М. С. Т. Шевченко. — К., 1963.
17. Шевченківський словник: У 2-х т. — Т. 1. — К.: Головна редакція УРЕ, 1976.
18. Шевченківський словник. У 2-х. — Т. 2. — К.: Головна редакція УРЕ, 1977.








Купить проведённый диплом Спб. Купить проведенный диплом медицинского Вуза.