Життя і діяльність Івана Франка
Іван Фракко, народився 27 серпня 1856 р., в Нагуєвичах Дрогобицького повіту, в Східній Галичині. Батько був селянином і помер, коли йому ще не було восьми років. Протягом двох років Іван Франко відвідував сільську школу в Ясениці-Сільній, потім протягом трьох років — василіанську нормальну школу в Дрогобичі, після чого в роках 1868—1875 — Дрогобицьку реальну гімназію, яку закінчив з відмінними оцінками.

В 1875р. записався дійсним слухачем на філософський факультет Львівського університету, де вивчав класичну філологію у професорів Венцлевського і Цвіклінсько-го, українську мову та літературу у професора Огоновського, педагогіку у професора Черкавського, психологію і антропологію у д-ра Охоровича, а також курс національної економіі у професора Білінського.

Одночасно брав участь у роботі редакції літературного журнала “Друг”, що видавався студентським товариством “Академический кружок”, і разом з іншими членами цієї редакції влітку 1877 р.був вплутаний у політичний процес, який перервав його студії. Після восьмимісячного слідчого арешту, незважаючи на цілковиту відсутність викривальних матеріалів, його обвинуватили в таємній змові, в основному на підставі направленого йому листа від М. Драгоманова, який запропонував йому наукову поїздку до Північної Угорщини, і засудили на шість тижнів арешту. Цей вирок позбавив його державної стипендії, яку він отримував перед тим протягом двох років. А проте Іван Франко продовжував далі свої університетські студії, одночасно заробляючи на прожиток різними літературними і публіцистичними працями українською і польською мовами.
На початку 1880р. його заарештували в Яблунові біля Коломиї, куди я поїхав з наміром давати приватні лекції, і знову втягнули у політичний процес, але після трьох місяців слідчого арешту звільнили, бо з'ясувалося, що, зрештою, вже від початку було цілком ясним, що він з тим процесом і обвинуваченими в ньому особами ані не був знайомий, ані не мав нічого спільного. З того часу він проживав два роки на селі, а в 1883 р. одержав замовлення від поміщика Володислава Федоровича у Вікні написати біографію його батька, що був від 1848 р. депутатом райхстагу. Для того Іван Франко дослідив багатий родинний архів пана Федоровича і працював у Львові, де він став співробітником українського часопису “Діло”, над вивченням історії Галичини, а також галицько-українського національного і літературного розвитку. З тою метою він назбирав чимало старих і нових друків, листівок, газет, рукописів і кореспонденцій. В роках 1885 і 1886 він відвідав Росію, і зокрема Київ, де одружився. В 1886 р. став редактором лііературного журналу “Зоря”, в якому з 1883р. опублікував багато своїх праць. В 1887 р. став постійним співробітником польської газети “Kurjer Lwowski”. В 1889р. його вплутали третій раз у політичний процес і після десятитижневого ув'язнення знову звільнили, бо слідство не могло пред'явити йому найменшого обвинувачення у будь-якому правопорушенні.
В 1890 р. Іван-Франко сподівався, що нарешті матиме можливість здійснити свій здавна плеканий намір — закінчити університетські студії. Тому що згідно з міністерським розпорядженням, що появилося в той час, для одержання абсолюторія йому невистачало ще одного семестру, Іван Франко звернувся до колегії професорів Львівського університету з просьбою дозволити мені записатися на один семестр в цей університет. Однак його просьбу відхилено, не називаючи причин, тому він був змушений записатися на один семестр до Чернівецького університету. Тут він відвідував лекції у професорів Смаль-Стоцького і Калужняцького і одержав абсолюторій. Восени 1892 р. зміг нарешті здійснити свою здавна леліяну заповітну мрію: Іван Франко поїхав до Відня, щоб поповнити спої знання із славістики. Записавшись звичайним слухачем, він відвідував протягом семестру лекції у професорів Ягича, Пастрнека, Мюльбахера і Паулічке, а також брав участь в роботі славістичного семінару. З його літературних і наукових творів, що займають період уже близько двадцяти років, можна назвати лише ті, які свідчать про його працю над загальною і слов'янською літературами та етнографією. Можна без зарозумілості сказати, що саме цієї науковий, чисто ідеальний інтерес підтримував його у суворих випробуваннях, які судилося йому перенести, тож, незважаючи на тяжкі удари долі, він ніколи не зраджував великої мети — бути корисним своїй батьківщині і, насамперед, своєму українському народові.
Працюючи над європейськими і слов'янськими літературами, Іван Франко перш за все намагався перекласти те, що в них найкраще, на свою рідну мову. Уже в гімназії переклав дві драми Софокла, кілька частин з “Лісні про Нібелунгів” і т. п. Під час університетських студій читав він особливо багато російською мовою, а також переклав окремі оповідання Помяловського, Салтикова-Щедріна, роман “Що робити?” Чернишевського. У 1879 р. з'явився його переклад “Каїна” Байрона, а в 1882 р. — перша частина “Фауста” Гете з розвідкою про цей твір. Того ж року переклав також “Мертві душі” Гоголя, а перед тим ще одне оповідання Гліба Успенського, деякі вірші Гете, Віктора Гюго, Гейне, Ленау, Фрейліграта, Шеллі, Некрасова (“Жінки Росії”). За останні роки опублікував переробку “Бідного Генріха” Гартмана фон Ауе (1891 р.), томик віршів Гейне (в т. ч. “Німеччина. Зимова казка”, “Диспут” та інше) з біографічним нарисом про поета, кілька болгарських народних пісень — усе в українських перекладах. Крім того переклав “Тірольські елегії” та інші вірші чеського сатирика Карла Гавлічека-Боровського, дещо Святоплука Чеха, Ярослава Врхліцького і Яна Неруди.
З цією перекладацькою роботою йшло завжди в парі намагання самому краще пізнати окремих авторів і відповідні літературні течії і зробити їх доступними для інших. Так виникли його літературно-історичні нариси й характеристики, написані українською і польською мовами: про Гощинського, Теофіля Вишневського, Богдана Залеського, Салтикова-Щедріна, Льва Толстого, про тогочасний російський тенденційний роман (“Обрусителі”, “Бледнов” та ін.), а також про вплив Міцкевича на українську літературу. Більшість цих праць повинна була передовсім відкрити відповідного автора сусідньому народові. З цього погляду тут треба згадати також нариси про Тургенева (українською мовою) і про Шевченка (польською}, а також про Еміля Золя, натуралістичний роман “La terre” в порівнянні з “Владою землі” Гліба Успенського (польською мовою).
Історія українського літературного і духовного розвитку була віддавна улюбленим предметом його досліджень. Насамперед ним був найвидатніший і найбільш оригінальний поет України Тарас Шевченко, постать і поетична спадщина якого прикували мою увагу. З 1881 р. він опублікував або написав такі праці, що стосуються цього поета: аналіз його творів “Гайдамаки”, “Кавказ”, “Сон”, “Тополя”, “Перебендя”, пітім загальну характеристику його життя і творчості (українською і польською мовами). Запропонований і обгрунтований Івано-Франком поділ творчості Шевченка па чотири періоди прийняв професор Огоновський у своєму новому виданні “Кобзаря”. Більші або менші статті, матеріали та критичні замітки написав також до біографій таких українських письменників: Федьковича (аналіз поданих ним суперечливих відомостей про його молодість), Свидницького, Руданського, Мордовцева,. Скоморовського, Могильницького і Шухевича. Іван Франко працював також грунтовно і над давньою українською літературою, особливо з середини XVI ст. Йому вдалося знайти невідомі досі рукописні матеріали з історії цієї літератури з XVI, XVII і XVIII століть: збірку творів Івана Вишенського, релігійну драму “Dialogus de passione Domini” з середини XVI ст., багато рукописних збірок легенд і апокрифів, духовних і світських пісень і т. ін. Так виникли його дослідження і повідомлення про нові матеріали для вивчення Івана Вишенського, про деякі українські апокрифи, про львівського епіскопа Йосифа Шумлянського і його книгу “Метрика” та інші, що були написані переважно російською мовою і опубліковані під псевдонімом “Мирон” в “Киевской старине”. Вншенському він присвятив також докладну спеціальну працю, у якій спершу детально проаналізував усі його твори, а зібрані при цьому дані намагався використати для створення науково обгрунтованої біографії цього письменника. Цю неопубліковану досі роботу, написану українською мовою, дозволю собі пред'явити Світлій Колегії Професорів.
Написавши в 1888 р. для варшавського тижневика “Cłos” кілька нарисів про українську літературу XVIII ст., Іван Франко почав працювати над цією майже недослідженою дотепер епохою галицько-українського духовного розвитку, про яку Огоновський, наприклад, у своїй “Історії літератури” зовсім не згадує. Особливо займався він “Богогласником” (збірник давніх і новіших релігійних пісень), що вийшов у 1790 р. Але, незважаючи на зібраний ним значний матеріал, він був змушений перервати цю роботу через брак допоміжних наукових засобів. Лише одна глава цього дослідження — про релігійні коляди — була опублікована уривками в “Ділі”. Свої погляди на найважливіші фактори українського літературного розвитку до початку XIX ст. він виклав стисло у лекції, яку прочитав в червні 1892 р. в історичному товаристві у Львові і яка згодом була надрукована під заголовком ”Charakterystyka literatury ruskiej w XVI-XVIII w.” в органі цього товариства, що виходив під назвою”Kwartalnik historyczny”.
З ранньої молодості Іван Фрвнко займався також етнографією і фольклористикою. Ще в гімназії записав з уст народу сотні народних пісень, казок, прислів'їв і т. п. Досить багатий лексикографічний матеріал віддав він в розпорядження спочатку п. Верхратському для його “Початків до у.іоження номенклатури”', а також для його праці “Знадоби”, пізніше професорові Огоновському для його “Studien auf dem Gebiete der ruthenischen Sprache” і врешті п. Желеховському для його українсько-німецького словника. Сам він опублікував з цього лише збірку “Дитяча мова” (“Світ”). В тому самому журналі надрукував також кілька пісень останнього часу, наприклад, про картоплю, про бориславські нафтопромисли, з його культурно-історичними коментарями. У варшавському “Dodaktu do Przeglądu tygodniowego” він опублікував дослідження про залишки примітивних поглядів в українських народних загадках. В українській “Зорі” надруковано працю “Жіноча неволя в галицько-українських народних піснях”. У “Zbiór wiadomości do antropologii krajwej”, т.12, який видає Краківська Академія, з'явилась складена ним разом з п. Ольгою Рошкевич і опрацьована Іваном Франком збірка весільних пісень та обрядів. У тому ж виданні кала вийти також і його збірка галицько-украінських прислів'їв, але через смерть професора Коперницького нічого не вийшло. Його збірка галицько-українських прислів'їв, для якої він використав весь доступний йому опублікований і рукописний матеріал і до якої додав майже ще раз стільки власних записів, тепер охоплює близько 15000 прислів'їв, порівнянь, образних висловлювань, каламбурів, жартівливих виразів, прокльонів, благословень, пародійованих молитов, церковних співів і т. ін. Причому здебільшого збережено діалектні особливості у вимові і позначено місцевість, де зроблено запис.
Влітку 1887 р. він працював секретарем і кореспондентом етнографічної виставки, організованої п. В. Федоровичем у Тернополі на честь його цісарської Величності наслідника трону Рудольфа, і яку він також описав. Ще перед тим він видав один том етнографічних і літературних праць померлого недавно українського письменника Володимира Навроцького. В “Киевекой старине” опублікував записані його дружиною в Нагуєвичах народні перекази про спалювання там у 1831 р. уявних упирів. У “Kurier-i Lwowski-m” надрукував, серед іншого, цикл статей про галицьке краєзнавство (“Krajoznawstwo galicyjskie”), про українські килими (“Kilimki ruskie”), про писанки (“Pisanki”) та інше.
Під впливом професора М. Драгоманова, якому він дуже вдячний за підтримку в своїх наукових устремліннях, він займався новітнім порівняльним літературознавством і фольклористикою, наполегливо читав твори Бенфея, Лібрехта і особливо Веселовського, Драгоманова та інших, що прокладали нові шляхи. Дві його праці цього ж напрямку, що були опубліковані в польському фаховому журналі “Wisła”, дозволив собі також додати.
Можна зазначити, що про його художні — як прозові так і поетичні твори, з яких багато перекладено на польську мову, а деякі також на російську, чеську і німецьку, докладно говорить професор Огоновський у своїй українській “Історії літератури” (“Зоря”, 1891 і 1892, а також в окремому виданні).
Іван Франко – одна з найбільш видатних фігур української, вітчизняної і світової літератури кінця XІ – початку XX в. Суспільно-історичні умови в Росії, на Україні й у Галичині, що знаходилася тоді під владою Австро-Угорщини, наклали яскравий відбиток на його світогляд і напрямок літературної, наукової і суспільної діяльності. Революційний демократ і соціаліст (спершу "із симпатії", потім – "по переконанню") / знайомий з марксизмом і близький до сприйняття ряду головних його ідей, він з'явився титанічною фігурою історичного переходу, переходу від революційно-демократичного до пролетарського етапу визвольного руху, і в цьому розумінні – видатним новатором у розвитку суспільної думки і естетического свідомості на Україні. У цих сферах він багато чого історично завершував, а ще більше – відкривав, передбачаючи майбутнє. Тому і виконана глибокої справедливості його знаменита самохарактеристика – "пролог, не епілог".
І.Франко ~ другий після Т.Шевченко національний геній України, відданий син свого народу – уражає інтернаціональною широтою свого кругозору, відкритістю всьому кращий у загальнолюдському духовному досвіді, у чому він убачав неодмінну умову плідного розвитку всієї української демократичної і соціалістичної культури. Братерське єднання українського письменника з передовою російською літературою, чиї добутки зіграли велику роль у його духовному формуванні, при збереженні оригінальності, самостійності, а іноді і критичності власної творчої позиції, – усе це настільки виразно і красномовно, що може бути прикладом високого символічного значення для всіх прогресивних українських письменників до і після Каменяра. Він уважно стежив за розвитком літератур Західної Європи і слов'янського світу, критично переробляючи ідеї, що народжувалися в них, і концепції (як було, наприклад, з теорією "експериментального роману" Е.Золя), непримиренно відносячи до гасел "чистого мистецтва", проявам декадансу.
Багатогранність художніх і наукових інтересів І.Франко – поета, прозаїка, драматурга, літературознавця, критика, фольклориста, публіциста, історика, етнографа, економіста – виняткова творча продуктивність і енциклопедичність можуть поставити його в один ряд з гігантами Відродження, з такими деятеппми культури як М.Ломоносов, М.Горький і Р.Тагор. Слід особливо зазначити неминуще значення літературної спадщини письменника для вітчизняної і світової культури.
На думку А.И.Белецкого, Іван Франко був найбільшим політичним (додамо до цього – і революційним у головних своїх мотивах) поетом Європи в останній третині XІ в. – після Беранже, Гейне, Некрасова, Гюго й ін. У своїй сукупності його поезія – разом з її інтимними мотивами ("31в'яле листя"), філософськими поемами ("Смерть Катна", "1ВАН Вишенський", "Мойсей"), із щиро осердеченной дидактично притчевой лірикою {"М1й 1змарагд") – створює привабливий образ передової людини свого часу – інтелектуала, борця, революціонера і просвітителі, якому не далекі найгостріші соціальні, психологічні, філософські колізії перехідної епохи.

Л і т е р а т у р а :
1. Іван Франко У фотографіях., - К., 1985р.
2. М.В. Брык Иван Франко и мировая культура, - К., «Наукова Думка», - 1986р.
3. Енциклопедія українознавства. – Т 5. – С. 1916-1917.








Кабель ВВГНГ - кабель электрический ввгнг.