Вивчення життєпису письменника у школі
План
1. Нерозривний зв'язок творчості письменника з обставинами його життя.
2. Особливості вивчення біографії письменника різними віковими групами учнів.
3. Проблема вивчення біографії письменника.
4. Джерела вивчення біографії майстрів слова.
5. Форми і методи викладу життєпису письменника. Знайомство учнів із «творчою лабораторією» митця слова.

1. Біографії письменників служать взірцем для учнів. Вивчення життєпису письменника має пізнавальне і виховне значення. Адже біографія вивчається не сама по собі, а поєднується із творчістю письменника. Виховання учнів засобами художнього слова — процес цілісний, у якому взаємодіють вплив образів твору й особистість його автора.

Показове висловлювання з цього приводу І. Я. Франка: «Про свої новели скажу тільки одно, що майже всі вони показують дійсних людей, котрих я колись знав, дійсні факти, на котрі я дивився або про котрі я, як то кажуть, переміряв власними ногами. В такім розумінні — всі вони частки моєї біографії». А висловлювання Т. Г. Шевченка, що «історія мого життя є частиною історії моєї батьківщини» можна застосувати до життєписів усіх письменників.
Вивчення життєвого шляху письменника повинне бути своєрідною психологічною та естетичною підготовкою до розгляду його творчості. Особа письменника в будь-якому випадку повинна розглядатись в нерозривному зв'язку з епохою, що її породила. Розкривати духовний світ письменника — якоюсь мірою означає дати характеристику історичним явищам того часу. Особливо на це слід наголошувати вчителеві при вивченні української класики.
Світогляд письменника виявляється в його громадських справах, ставленні до явищ соціального і культурного життя, публіцистиці, листах, але не меншою мірою він дає себе знати в тематиці, сюжеті, образах створюваних книг. Із цього приводу спадають на гадку слова Й. В. Гете: «Хто хоче розуміти поета, мусить піти в поетову країну».
Проте не всі поети полюбляли, щоб афішували їхнє життя. Так, Леся Українка не поділяла думки, ніби для розуміння творів необхідно знати життєпис автора. «Не знаю, як для кого, а для мене та хвилина, коли б я побачила свою докладну біографію в друку, була б найприкрішою хвилиною мого життя, дарма, що в моїй біографії не знайшла б нічого особливо цікавого, ні надто ганебного для мене самої». Подібну думку висловлював російський письменник О. М. Горький, коли радив критикам «не ритись у чужій білизні», тобто не торкатися інтимних моментів у біографії письменника. Якоюсь мірою це і зрозуміло: не кожен письменник хоче виносити на суд громадськості окремі сторінки свого життя. Він міг помилятись у певний час, припускатись неправильної оцінки суспільних явищ, окремих подій або вчинків своїх друзів тощо. А тому словеснику потрібен певний такт і уміння: що слід сказати учням, а що, можливо, опустити в ході розповіді. Так, наприклад, розкриваючи десятикласникам життєпис М. М. Коцюбинського, мабуть, не слід розповідати учням про «інтимний роман» з Шурою Аплаксіною або про трагізм «сімейного гріха» А. Головка.
На думку багатьох учителів-практиків, у старших класах повинен бути єдиний підручник без поділу його на «хрестоматію» і «критику». Тому слушною є думка вчителя Льва Воловця із Львівщини, що в школу повинне прийти нове покоління підручників: «За своїм глибоким переконанням (і ие підтверджують підручники з літератури західної діаспори), для вивчення літератури у школі досить одного підручника, який поєднує в собі художні тексти і стислі коментарії до кожного з них. Це хрестоматія-критика, де вміщені біографії письменників, а після художнього твору чи уривків з нього йдуть запитання й завдання, розраховані на розвиток логічного й образного мислення школярів, і лише вслід за цим — стислий коментар до твору, який виходить із його проблематично-ідейно-художньої творчості, місця у творчому доробку автора й усієї літератури» (Літературна Україна / 23 січня 1997 року).
Неприпустимо розкривати особу митця слова у відриві від важливих подій епохи. В реакції письменника на значні події свого часу розкриваються його суспільні погляди, характер і темперамент. Так, наприклад, одинадцятикласникам слід сказати, що О. П. Довженко ніколи не стояв осторонь важливих подій у своїй державі і бажав щасливого життя українському народові.
У низці літературознавчих праць домінує думка, що письменник як творча індивідуальність формується на основі трьох факторів: талант, соціальний досвід, ідейні переконання. Кожен із вказаних факторів слід розглядати не ізольовано, а в гармонійній єдності. ,
2. Шкільна програма з літератури передбачає різний ступінь розкриття біографічного матеріалу: в V-VIII-x класах — це виклад коротких відомостей про письменника, а в старших класах — поглиблене вивчення життєвого та творчого шляху.
Простежимо, як у шкільних підручниках розглядаються важливі епізоди з життєпису письменника.
V VI-IX кл. — на прикладі життя і творчості Т. Г. Шевченка.
VI клас (підручник О. М. Бандури і Є. М. Кучеренко) — уривок із повісті С. Васильченка «У бур'янах» — «Дитинство Шевченка».
VII клас (підручник Василя Цимбалюка) — вступне слово автора підручника, стаття Олеся Гончара «Невідцвітне слово». Невеличкі повідомлення-вставки автора підручника до окремих творів: до «Заповіту» — «Як створювався «Заповіт», до поезії «Мені однаково», «І виріс я на чужині» — «Дума про Україну», до «Тополі» — «Балади Шевченка».
VIII клас (підручник О. М. Бандури, Н. Й. Волошиної) — біографія письменника подана комбінованими уривками: уривки статей із підручника «Історія української літератури» (Т. З, 1968 p.), спогади П. Мартоса — «Епізоди з життя Шевченка», О. Афанасьєва-Чужбинського — «Спомини про Т. Г. Шевченка»; М. Савичева — «Короткочасне знайомство із Тарасом Григоровичем Шевченком», Ф. О. Піскунова — «Спогади поручика Фролова про солдатську службу Шевченка в Новопетровському укріпленні».
У старших класах біографія письменника найчастіше подається окремим розділом або вплітається у ті розділи, де характеризується його творчість.
IX клас (підручник Б. Степанишина) — «Дитинство», «У світі мистецтва. Омріяна воля», «На нашій, не своїй землі», «Орлиний злет духу і проба гарту», «В незамкнутій тюрмі», «На такій волі, як собака на прив'язі», «В зеніті слави і страждань», «Смерть та безсмертя», окремий розділ «Загальна характеристика творчості».
X клас ( підручник 1992 р. — за редакцією професора Б. М. Борщевського) — на прикладі творчості 1. Франка. Життєвий і творчий шлях І. Франка: «Вогонь батькової кузні», «Шкільні роки», «В центрі громадського життя», «Шлях боротьби і тяжких випробувань».
XI клас ( підручник 1993 р. — О. С. Непорожній, І. Р. Семенчик). Назви деяких критичних статей: Остап Вишня — «Чародій сміху», Іван Кочерга — «Дорогою до майстерності», М. П. Стельмах — «Син великої рідні», Григір Тютюнник — «Усе починається з дитинства», Олесь Гончар — «Разом з народом».
Не можна перевантажувати учнів відомостями дріб'язковими та не суттєвими, бо вони можуть спростити образ письменника. У доборі біографічного матеріалу має бути збережене почуття міри, такт, певна наукова логіка.
3. Кілька зауважень, як розглядалась проблема вивчення біографії письменника в чинних підручниках і посібниках із методики викладання літератури для вищої школи.
Якщо опустити ідеологічні настанови, якими грішили всі методичні праці за часів тоталітарного режиму, то підручник Є. А. Пасічника вигідно вирізняється в цьому плані. У розділі «Вивчення біографії письменника» окремо розглядаються принципи, джерела, форми і методи вивчення біографії письменника. Заслуговують на увагу рекомендації про виклад біографії письменника у вигляді монологічної лекції із застосуванням ораторських прийомів, завдань на активізацію мислення учнів, «заочної екскурсії», створення емоційного фону розповіді, заслуховування учнівських рефератів, самостійний аналіз епістолярної літератури, мемуарів тощо. Зрозуміло, що у викладі бракує детального опису окремих уроків, які ілюстрували б пезні тези автора підручника. А в цілому розділ охоплює широке коло питань, як правильно подавати життєпис письменника. Чого не можна сказати про підручник В. Я. Неділька для університетів. Біографія письменника розглядається у розділі «Особливості вивчення різних видів програмового матеріалу» (підрозділ «Монографічні теми»). На жаль, автор обмежується здебільшого загальними фразами типу: «Для актуалізації знань корисно провести фронтальну бесіду, в якій пригадати твори, вивчені в попередніх класах або прочитані самостійно, інші апперцептивні дані — залежно від конкретних умов. Скажімо, здійснена раніше екскурсія до музею чи на батьківщину письменника, переглянутий кінофільм чи театральна вистава за його творами, про-слуховування грамзапису художніх текстів або пісень на його слова тощо. Ефективним може бути використання мемуарної літератури, епістолярної спадщини, художньо-біографічних творів. До цієї роботи варто залучити учнів, що можуть виступити зі стислими повідомленнями, доповідями, рефератами». Так і напрошується — дайте ж зразки таких видів роботи. Бо наведені авторами приклади — лише окремі побічні зауваження, поради стосовно вивчення біографії письменника.
Слушною є думка заслуженого учителя України, переможця Всеукраїнського конкурсу «Вчитель року-1999» Олега Демчука, висловлена ним у книзі «Життєпис письменника (конспекти нестандартних уроків)»: «Щоб зацікавити школяра, йому потрібно пропонувати не реєстр великої кількості подій, а в нарисовій формі — літературно-психологічний портрет письменника. Для його укладання найкращим матеріалом можуть бути спогади сучасників митця, листи, автобіографічні та художньо-біографічні твори, літературознавчі розвідки. Слід менше уваги приділяти датам, назвам, другорядній інформації, а більше — цікавим епізодам з його життя, до того ж епізодів з підтекстним зверненням до почуттів учнів».
Дещо суперечливі думки висловлює І. Д. Ходорківський, коли виступає проти «біографічного методу» вивчення літератури». Він радить знайомитись із письменником на матеріалі історико-біографічних творів, написаних про нього. Виходячи з основ марксистської методології, 1. Д. Ходорківський застерігає, що образ митця у такому творі має бути «типовим». А де ж тоді творча індивідуальність митця, його власні болі й радощі, його творча лабораторія?! Ось приклад твердження автора посібника: «Досліджуючи матеріал, залучаючи значну кількість допоміжного матеріалу, письменник-романіст насамперед «ліпить» з нього характер людини, який повинен постати перед нами в усій своїй величі і складностях, суперечностях. Показати індивідуальні якості людини, зробити цей образ типовим — центральне творче завдання письменника».
4. Заслуговують на увагу окремі методичні статті із питань вивчення біографії письменника у школі, які з'явились у методичній пресі 60-90-х років. Авторами їх є учителі-практики й учені-методисти. У них на конкретних прикладах із практики роботи вчителів-словесників подано фрагменти уроків вивчення життєпису майстрів художнього слова, передбачених шкільною програмою з української літератури.
Багатий матеріал, зокрема біографічний і літературно-критичний, уміщений у спеціальних альбомах про життя і творчість видатних письменників-класиків, які видало у 70-80-х роках видавництво «Рад. школа» (тепер «Освіта»). У документах, фотографіях та ілюстраціях подано життєписи І. П. Котляревського, І. Я. Франка, Лесі Українки, П. Г. Тичини, М. Т. Рильського, В. М. Сосюри та ін.
Добру справу в той час зробило це ж видавництво, коли розпочало ще з 50-х років видавати методичні посібники типу вивчення творчості окремого письменника у школі або збірник методичних статей про нього. Не зважаючи на деяку зайву методичну регламентацію з'ясування біографічного та літературного матеріалу, ці посібники містять значний фактичний матеріал для викладу життєпису письменника.
У формі художнього нарису подавались біографії митців слова у вступних статтях серії «Шкільна бібліотека» до вибраних творів письменників, що виходили у видавництвах «Дніпро», «Молодь», «Каменяр», «Рад. школа», їх автори — відомі вчителі-методисти, які зуміли пропонованим матеріалом заінтригувати юного читача.
5. Оскільки методика викладання літератури — наука творча, вимагає від учителя певного практичного досвіду роботи в школі, то, щоб уникнути релятивістських суджень, посилатимемось на методичні прийоми викладу біографії письменника у старших класах, які довелось спостерігати у ряді шкіл Житомирщини.
Розглянемо приклад уроку-викладу біографії письменника у формі художнього нарису.
... «Широкою долиною між двома рядками розложистих гір тихо тече по Васильківщині невеличка річка Раставиця. Серед долини зеленіють розкішні густі та високі верби, там ніби потонуло в вербах село Вербівка...». Пам'ятаємо, що цими словами розпочинається повість «Микола Джеря» І. С. Нечуя-Левицького.
Батьківщина Нечуя-Левицького — Черкащина, Шевченкова земля, оспівана в думах і піснях. Тут, у містечку Стеблів, що біля Корсуня, 25 листопада 1838 року в родині священика народився син Іван. Його батько, Семен Степанович Левицький, був освіченою, прогресивно налаштованою людиною. На власний кошт він збудував приміщення для громадської крамниці та організував школу для селянських дітей. У цій школі пізнав ази грамоти майбутній письменник. Уже згодом в «Уривках з моїх мемуарів та згадок» він зазначав: «Спочатку сорокових років мій панотець почав вчити мене читати, писати та загадував мені вчити коротеньку «Священну історію» напам'ять».
Восьмирічного хлопчика батько одвіз до Богуслава для вступу у «підготовчий клас» духовного училища. Обстановка в училищі не сприяла навчанню. Схоластика, знущання вчителів, жорстокість — такими були його будні. Вчився І. Нечуй-Левицький успішно, був здібним і старанним учнем та добрим товаришем, до нього не раз зверталися за допомогою однокласники.
У 1852 році закінчив училище, а наступного року вступив до Київської духовної семінарії. У «Життєписі Івана Левицького (Нечуя)», написаному ним самим, майбутній письменник так зазначає про той час навчання: «В семінарії було легше жити: там не було ні різок, ні паль, наука була інтересніша». Далі він згадує про «молодих вчителів літератури, які у кожному класі семінарії на власний кошт і на гроші семінаристів позаводили маленькі бібліотеки». На цей час припадає його знайомство з художньою літературою.
Після закінчення Київської духовної семінарії викладав географію, арифметику, старослов'янську мову в Богуславському духовному училищі, а в 1861 році повертається до Києва навчатись у духовній академії. У двадцятирічного юнака з'являється потяг до писання літературних творів.
Закінчивши у 1865 році академію, Левицький відмовляється від духовної кар'єри й іде учителювати, не залишаючи водночас думки про літературну працю. Він переконаний, що освіта народу, наука і література — «...це єдине джерело, звідкіль поллється світ на Україну...». Левицький викладає словесність у Полтавській духовній семінарії, в Каліші (Польща), в Кишиневі (Бессарабія). У своєму «Життєписі» письменник розкриває ті обставини, які змушували його тривалий час приховувати свою літературну діяльність: «Почавши писати свої повісті в той час, коли була заборонена українська література, я ніколи не говорив про це: об тім навіть не знали ті товариші, що жили зі мною на одній квартирі, не знав батько, хоч ще до його смерті вже були надруковані в «Правді» перші мої повісті».
У 47 років магістр богослов'я І. С. Левицький, достроково залишивши службу і вийшовши на пенсію, переїздить до Києва, де цілком віддається літературній діяльності...
Далі учням дев'ятого класу рекомендуємо самостійно опрацювати матеріал підручника і скласти хронологічну таблицю життя і літературної діяльності письменника.
Вивчаючи життєвий і творчий шлях Лесі Українки у X класі, можна використати документальні матеріали та ілюстрації про життєпис письменника — фотоальбом «Леся Українка» (Життя і творчість у документах, фотографіях, ілюстраціях. — К.: Рад. школа, автори-упорядники М. В. Гудь, Н. Россошинська. Вступна стаття Олеся Гончара). Фотоальбом багатий на ілюстрації, а тому вчитель використовує апарат «ЛЕТІ» для проектування ілюстрацій на екран, щоб увесь клас міг із ними ознайомитись. Тут доречно використати окремі фрагменти спогадів про Лесю Українку із книги «Спогади про Лесю Українку». — К.: «Радянський письменник», 1963; збірник «Леся Українка. Документи і матеріали 1871-1970». — К.: «Наукова думка», 1971, художньо-дотсументальні твори: Анатоль Костенко. «Леся Українка». — К.: «Дніпро», 1985; Микола Олійник. «Дочка Прометея». — К.: «Дніпро», 1966; Касян Гранат. «Велетом покликана». — К.: «Радянський письменник», 1965; Касян Гранат. «Велет розпалює ватру». — К.: «Радянський письменник», 1967; Олександр Дейч. «Ломикамень». — М.: «Детская литература», 1971 тощо.
У розпорядженні вчителя є чимало літературно-критичного і художньо ілюстрованого матеріалу до висвітлення особи Лесі Українки як непересічного митця художнього слова кінця XIX і початку XX ст. А тому вибираємо найбільш значущі і документально підтверджені факти та події з життя і творчості Лесі Українки. Поетеса повинна постати перед десятикласниками як жива людина і натхненний митець.
А ось приклад інтригуючого фактора у розповіді вчителя про життєпис письменника.
Учитель подає цікавий матеріал із життя і творчості певного письменника. Так, вивчаючи у 9 класі біографію Т. Г. Шевченка, можна розповісти про одну з маловідомих сторінок його життя перед викупом (стаття Володимира Сиротенка «Портрет» у газеті «Урядовий кур'єр» від 10 березня 1998 p.).
...Усе почалося 24 травня 1828 року, коли помер могутній магнат Василь Енгельгардт. На його численні маєтки накинулись такі ж численні спадкоємці. Вільшанський кущ, куди входила Тарасова Кирилівка, дістається панському позашлюбному синові Павлові. Після інвентаризації всього «живого і неживого» майна Тарас від дячка-маляра повернутий до маєтку під управителя Кирилівки — поляка Яна Димовського, який виявився доброю і чуйною людиною.
Спочатку управитель призначає Тараса на пекарню, а потім, коли Павла Енгельгардта призначили ад'ютантом Віденського генерал-губернатора Римського-Корсакова, хлопець виконує обов'язки козачка і домашнього художника. Пан посилає Тараса на навчання до професора малювання Віденського університету Йонаса Рустамеса (вірменина). Тут він пізнав і перше справжнє кохання: Рустамесу позувала варшавська красуня-модистка Ядвіга Гусиковська. Будучи закоханою в поезію Адама Міцкевича, вона прищепила любов до поезії п'ятнадцятирічному юнакові Тарасу, який теж почав писати перші вірші польською мовою. Усім відомий випадок, коли 6 грудня 1929 р. пан Енгельгардт поїхав на бал і швидко повернувся назад (розгніваний пан повернувся, бо на балу хтось із гостей назвав його байстрюком). У цей час Тарас при запалених свічках перемальовував портрет козака Платова. Могла статись пожежа. За це пан наказав конюхові побити батогами Тараса — «показати йому Сидорову козу». Тарас утікає до Ядвіги у Варшаву, але там спалахнуло національно-визвольне повстання, яке було придушене царським військом.
Пан Павло Васильович Енгельгардт у зв'язку з відставкою Римського-Корсакова влаштовується тепер уже в Петербурзі ад'ютантом до управителя шляхів сполучення герцога Вюртемберзького. Туди варшавські власті етапували й утікача Тараса.
У столиці пан Енгельгардт живе неподалік від Літнього саду. Тут Тараса в літню ніч застає за змалюванням статуй художник, який брав уроки в Академії мистецтв, автор «Вечорів на хуторі біля Диканьки» Микола Гоголь. Він відродив у Тараса впевненість, що малювання портретів у майбутньому дасть йому добрий заробіток. Як не дивно, але чуйний і щедрий Гоголь (подарував Тарасові акварельні фарби, олівці, папір, клопотався перед Енгельгардтом віддати хлопця на навчання до майстра Ширяева) соромився афішувати свою дружбу з обідраним хлопцем-кріпаком, хоч яким талановитим він не був. А ще Гоголь привів Шевченка до свого вчителя в Академії — славетного Венеціанова, познайомив з демократичним Євгеном Гребінкою. А потім було знайомство з Карлом Брюлловим, Аполлоном Мокрицьким, А. Боровиковським, Л. Толстим та ін.
Та стався випадок, який був трагічним і переломним у житті Тараса. Коли до Брюллова приїхав улюбленець царя, висуванець Аракчеева граф Й. Кпейнміхель, щоб замовити свій портрет, вони не зійшлися в ціні. Тоді Брюллов порадив талановитого учня Шевченка, який виконає портрет за значно нижчу ціну. Коли портрет був готовий (випромінював пиху, жадобу, хтивість), то генералу Клейнміхелю він не сподобався (як дві краплі води був схожий на оригінал!). Він обурився і грюкнув дверима, ні картину не взявши, ні грошей не заплативши.
Якось до Тараса завітав перукар з голярні і, дізнавшись про історію з портретом, охоче погодився купити його для вивіски на голярні, але з окремими переробками: замалювати генеральські регалії, почепити рушник на шию та дати в руки голярське причандалля. І коли відвідувачі голярні впізнали дійсну особу на вивісці, то граф змушений був викупити свій портрет у перукаря за 500 крб., замість раніше 50 крб. у Шевченка.
Злоба і помста Клейнміхеля зросла. Потім із графом Енгельгардтом він домовився викупити самого кріпака Шевченка за 2500 крб. Можна уявити, що чекало Тараса після цього — смерть у муках. А тому, завдяки клопотанню Брюллова перед царицею Олександрою Федорівною і розіграному в лотерею портрету поета Василя Жуковського (вихователя царських дітей) і взятому кредиту друзями, вдалося викупити Шевченка в Енгельгардта 22-квітня 1838 р. Шевченко став вільний і був урятований від розправи...
Ось кілька цікавих прикладів із життя М. М. Коцюбинського, В. Стефаника, Лесі Українки, які вміщені в літературних бувальщинах у збірці «Навколо Парнасу» (упор. І. Артемчук. — К.: Дніпро, 1989).
Про чесність поліції
У газеті «Волынь», у якій певний час працював секретарем редакції М.Коцюбинський, була надрукована стаття, що викривала хабарництво та нечесність поліцейських.
Волинський губернатор, обурений публікацією, викликав Коцюбинського і заявив, що він рішуче забороняє «порушувати питання чесності поліції».
— Так, так, пане губернаторе, — спокійно відповів Михайло Михайлович. — Запевняю вас, що ми ніколи не будемо писати про чесність поліції.
— Гаразд! — не зрозумівши, але вже трохи м'якше додав губернатор.
Твори песимістів
— Чому ви не шануєте свого здоров'я і не хочете слухати лікарів? — питають у Стефаника.
Письменник не має сміливості зізнатись, що це правда. І жартує:
— Лікарі пишуть такі рецепти, що читати їх ще тяжче, ніж: твори песимістів.
Математика переконань
Про брата Лесі Українки Михайла казали, що він звик підходити до оцінки різних людей з точки зору математики. Коли часом хотів назвати когось недалекою людиною, то казав: «Він зовсім не знає математики».
— І я маю свою «математику», — казала Лариса Петрівна, — все Сибіром міряю: отак придивлюсь до людини і думаю, чи годна вона за свої переконання Сибіру понюхати, якщо годна — ото людина!
Спогади сучасників про особу письменника — ще одна форма викладу життєпису. У різні роки літературно-мистецькі видавництва друкували низку цікавих і захопливих спогадів про майстрів слова, твори яких вивчаються у шкільному курсі літератури («Спогади про Івана Карпенка-Карого» (1987), «Про Ольгу Кобилянську» (1983), «Спогади про Михайла Коцюбинського» (1962), «Живий Остап Вишня» (1966), «Незабутній Максим Рильський» (1968) тощо).
Зішлемось на кілька прикладів проведення уроків, на яких прозвучали спогади сучасників. Так, вивчаючи в X класі життєпис Панаса Мирного, були наведені спогади письменника Євгена Кротевича у книзі «Київські зустрічі» (К.: Молодь, 1963).
«...Мені пощастило двічі бачити Панаса Яковича в Полтаві, де він постійно і майже безвиїзно жив. Принаймні ніколи не був у Києві, як це точно встановлено.
А бачив я Мирного в день відкриття в Полтаві пам'ятника Іванові Котляревському — 12 вересня (н. ст.) 1903 року...
Я й тепер начебто відчуваю те зрушення, що стрепенуло весь величезний натовп народу, коли спала пелена з монумента Котляревському; я немовби й тепер чую ті захватні вигуки «Слава!» й «Ура!», які довгими хвилями перекочувалися скрізь на площі та вздовж бульвару, спереду якого стояв пам'ятник.
...Надто ж ненавиділи тодішні царські сатрапи автора роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» і всіма способами намагалися твердо дізнатись, хто саме пише під таким ненависним для них псевдонімом Панаса Мирного, не сподіваючись, звичайно, що написав такі небезпечні для них твори дійсний штатський радник, цебто штатський генерал, управитель Полтавської казенної палати...». Це був Панас Рудченко (Мирний).
А ось одинадцятикласники прослухали спогад дружини письменника Григорія Косинки про О. Довженка. Вона, випускниця операторського факультету Київського державного інституту кінематографії, разом із чоловіком зазнали сталінських репресій (Тамара Мороз — Стрілець. Голос пам'яті. — К.: Радянський письменник, 1989).
«...Пригадується оголошення, в якому повідомлялося про творчу зустріч із режисером Олександром Довженком і перегляд його фільму. Ми хотіли якнайкраще зустріти Олександра Петровича. Самі прибирали і прикрашали приміщеннями знали режисера Довженка за його фільмами «Сумка дипкур'єра», «Звенигора», які викликали в нас глибоку повагу до їхнього автора...
Інститутський зал був переповнений як ніколи. Чекаючи на зустріч з Олександром Довженком, студенти переказували одні одним усе, що знали про нього як художника і режисера...
На мене тоді неабияке враження справили слова Олександра Петровича:
— Відображаючи події фільму, я не зупинявся на подробицях, я шукав найвагоміші факти, щоб яскравіше змалювати велич події...
Того вечора Олександр Довженко розповів про свою роботу над сценарієм, про те, як добиралися автори, як знімались масові сцени, говорив про труднощі у роботі над фільмом. Ми слухали його, затамувавши подих... .
Хто мало знав Олександра Петровича, міг подумати, що він суворий. Його вольове, напружено-серйозне обличчя давало привід для цього. 1 було так зворушливо почути його привітання. Він ґречно ставився до всіх... Нас, студентів, вражала чіткість організації зйомок кожного епізоду. Працюючи з актором, Олександр Петрович ставив перед ним конкретні завдання і вимоги, які сприяли найточнішому втіленню режисерського задуму... Переглядаючи потім ці кадри на екрані, ми ще глибше могли збагнути могутню силу таланту Олександра Петровича Довженка, про якого Григорій Косинка казав:
— Я певен, що Довженко виведе українське кіно на світовий екран! Настане час, і ми скажемо: «Олександр Довженко — гордість нашого народу».
Цікавою і вагомою формою викладу життєпису письменника є використання художніх творів про майстрів слова. В учителя часто не вистачає часу на детальну розповідь про особу письменника. Якоюсь мірою цю роботу можна доручити окремим учням, що виступлять з невеличкими доповідями і рефератами про окремі найважливіші моменти з життя письменника, ознайомлять однокласників із цікавими художніми творами про нього, адже з'явилося чимало історико-мемуарної та художньої літератури про відомих митців слова. На відвіданому уроці в 9 класі учні розповідали про життєпис І. П. Котляревського, використовуючи книги Бориса Левіна «Веселий мудрець» (К.: Радянський письменник, 1978). Студенти відвідували уроки, де про Л. І. Глібова учні розповідали, спираючись на матеріали документальної повісті Олександра Деко «Журливий заспів» (К.: Радянський письменник, 1979), а про життя Івана Франка — на роман Петра Колесника «Поет під час облоги» (К.: Радянський письменник, 1980) і роману-есе Романа Горака «Тричі мені являлась любов» (К.: Дніпро, 1987).
Ми зупинилися лише на основних методах і прийомах викладу біографії письменника у старших класах середньої школи. На жаль, ще грішать одноманітністю і схематичністю автори окремих шкільних підручників у своїх викладах біографій письменників. Світогляд митця здебільшого намагаються подати із певних ідейних позицій. А це призводить до того, що нівелюється особа письменника до невпізнанності. Тому справедливо зауважує критик і літературознавець Володимир Панченко, що в підручнику «Українська література» для 10 класу середньої школи (Київ, Освіта, 1992) про зв'язки М. Коцюбинського із представниками українського національно-культурного руху майже не йдеться, а приписуються певні ідейно-політичні догми, які далеко не властиві були письменнику. «Доля ж розпорядилася по-іншому: хворе серце й астма вкоротили М. Коцюбинському віку, а ідеологічна система нового режиму лукаво помістила його спадщину в королівство кривих дзеркал, звідки й досі вибратися не так просто. Обкладинки шкільних підручників не дозволяють».
Цінне застереження відомого методиста Бориса Степанишина про те, що час переглянути зміст шкільних програм з української літератури, а звідси й «потреба розбудови нашої держави вимагає певних акцентів під час вивчення життєписів письменників» («Нам закладати фундамент концепції літературної освіти» — Газета «Літературна Україна» від 23 січня 1997 p.).
Молодим словесникам слід удосконалювати систему методів і прийомів вивчення літератури у школі, а це можна буде зробити лише тоді, коли шкільні програми і підручники будуть позбавлені нудного моралізаторства, застарілих ідеологічних шор тоталітарного режиму, а вчитимуть ненав'язливо і делікатно любити літературу не як предмет, а як храм мистецтва слова.
Ознайомлюючи учнів із творчістю письменника, учитель має наголосити на тому, як визначні митці слова «створювали» самих себе: набували і відточували майстерність, загартовували волю, виховували риси характеру, які необхідні були їм для успішної творчої діяльності.
Учні повинні знати, у яких творчих муках народжувався певний твір, яку попередню роботу зробив у своїй «творчій лабораторії» його творець. Звернімось до фактів. Панас Мирний тричі допрацьовував свій роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Василь Стефаник місяцями просиджував над окремою новелою, щоб потім віддати її до друку. Флобер на класній дошці опрацьовував кожне речення, щоб потім його записати на папері. М. В. Гоголь зачинявся в окремій кімнаті будинку, сміявся, плакав, розмовляв, спочатку перевтілюючись у своїх героїв, а потім все це переносив на папір. А приклад титанічної роботи Л. М. Толстого над епопеєю «Війна і мир»!
І. Франко тривалий час вивчав життя бориславських робітників на нафтарнях, щоб створити справді реалістичний твір «Борислав сміється». Олесь Гончар провів кілька тривалих виїздів у херсонський степовий радгосп, щоб написати роман у новелах «Тронка». Олександр Довженко, створюючи кіноповість і роблячи зйомки «Землі», кілька місяців провів у мальовничому селі Яреськах на Полтавщині.
Часто пригнічують учнів учительські повідомлення, що письменники-класики тільки зазнали убогого життя, переслідувались урядом за свої демократичні погляди, дружили і листувались з відомими особами, закликали до боротьби і змін у суспільстві і т. д. Усе це почасти так, але ж кожен письменник як людина зазнав радощів кохання, мріяв про сімейне благополуччя, любив природу і мистецтво, тобто був живою людиною. Справедливе твердження Б. Степанишина, що всі життєписи письменників разом узяті — «багата і яскрава історія нашого народу, своєрідна енциклопедія нашої культури».


Рекомендована література
1. Бойко М. 1. Вивчення життєпису художника слова. — К.: Рад. школа, 1975.
3. Музичка М. Штрихи до біографії Василя Стефаника / Дивослово. — 1995. — № 5-6. — С 32-36.
4. Неділько В. Я. Методика викладання української літератури в середній школі. — К.: Вища школа, 1978.
5. Пасічник Є. А. Українська література в школі. — К.: Рад. школа, 1983.
6. Програми середньої загальноосвітньої школи. Українська література, 5-11 класи. — К.: Освіта, 1998.
7. Пультер С. О. Особливості вивчення біографії письменника в старших класах. — В кн. Методика викладання української мови і літератури, вип. 8. — К.: Рад. школа, 1978. — С 36-45.
8. Пулыпер С. О., Колесник К. І. Життєпис письменника на уроках літератури в старших класах. — //Українська мова і література в школі. — 1999. —№4. —С 33-37.
9. Степанишин Б. І. Викладання української літератури в школі. — К.: Проза, 1995.
10. Творчий світ письменника (літературно-критичні матеріали про творчість українських радянських письменників). — К.: Рад. школа, 1982.








Сообщает корреспондент http://zdravnica.info женского сайта